Жінка зірвала похорон, заявивши, що розкрили не всю правду

— Отже, без розтину, — повільно промовив він.

— Без нього.

— Труна була закритою, а впізнання провели лише за заявою родини. Довідку видав лікар, який фінансово залежить від Коваленків, — Бондаренко постукав олівцем по прізвищу Мельника. — Поховали на третій день. Відспівування в храмі не було, панахиду влаштували просто біля могили. Хіба так проводжають людей із подібних родин? Зазвичай прощання триває тиждень і відбувається з розмахом. Тут же все зробили надто швидко.

— Сургуч ще блищав. Сама бачила, пломби свіжі, — сказала Оксана. — А труну четверо несли так, наче в ній нічого немає.

Бондаренко підвівся з-за столу й підійшов до вікна. За шибкою вже сутеніло. Якийсь час майор стояв спиною до Оксани, досі тримаючи олівець у руці, і не промовляв ані слова.

— Помилюся — зжеруть мене, — сказав він, не обертаючись. — У мого генерала від самого прізвища Коваленко тиск скаче.

— А якщо ви маєте рацію?

Майор обернувся від вікна. Оксана сиділа на стільці рівно, руки на колінах, затертий поліетиленовий файл притиснутий до грудей.

— Двадцять два роки я думала, що поховала його. Увесь цей час він жив лише за сорок хвилин їзди від мого гуртожитку. А якщо тепер його закопали вже по-справжньому, поки ми сидимо тут і розмовляємо…

Бондаренко зняв слухавку.

— Терміново з'єднайте з місцевою прокуратурою.

У заміському особняку світилося все перше поверх. У каміні горіли березові поліна; розводити цей вогонь належало спеціально навченій людині. Олена сиділа в кріслі з недоторканим келихом. Навпроти, на самому краєчку дивана, вмостився 56-річний доктор Мельник — сухорлявий, із професорською борідкою. Він уже налив собі другий.

— Вона назвала фенотип. Уголос, при тридцятьох свідках.

— Божевільна циганка, — Олена опустила келих на мармур так тихо, наче поставила на вату. — Хто їй повірить? Хто її слухатиме?

— Але про кров вона звідкись знає, Олено Петрівно. А знали лише троє: ви, я і Гончаренко. Він помер в одинадцятому році. Від мене це не могло вийти. Отже…

— Отже, санітарка дісталася карти. Вона ж у клініці працювала.

Олена стала біля каміна. Руді відблиски переміщалися її обличчям, саме ж обличчя лишалося нерухомим.

— Прочитала прибиральниця папір. Що далі? Труну закопано, дозвіл видано. До вашої довідки не причепишся.

— За цю підробку мені до десяти років дадуть.

Наливаючи третій келих, Мельник двічі вдарив шийкою об край.

— Не розумію, навіщо взагалі було ховати. Залишили б у клініці на потрібний строк.

— Через дев'ять днів Віктор підпише передачу 60% активів у траст Максима, — Олена обернулася до нього. — Безвідкличний, докторе. Мені після цього — лише утримання. Я 22 роки видавала хлопчика за сина, а він отримав би все.

Вона знову сіла й одним точним, хірургічним рухом розгладила спідницю.

— Але якщо спадкоємець помер раніше підписання, убитому горем чоловікові лишається єдина близька людина. Дружина. На неї він усе й перепише.

— У бункері його вічно не протримати. Седація з міорелаксантом не консервують людину. Через місяць-другий почнуться ускладнення.

— Через місяць-другий із ним станеться нещасний випадок. Далеко звідси, упізнати буде неможливо, документів не виявиться. А мішки з піском залишаться в могилі на Південному. Нікому не знадобиться їх тривожити.

Мельник поставив келих, знову підняв і знову опустив.

— Ви обіцяли лише сховати його. Потім — нові документи, відправлення за кордон.

— Я сказала те, після чого ви погодилися б підписати довідку.

Нарешті Олена взяла келих і зробила маленький обережний ковток.

— Підпис зробив вас співучасником, лікарю. Допивайте й вирушайте до клініки. Перевірте крапельницю.

Телефон завібрував у Мельника в кишені. Прочитавши повідомлення, він повільно опустив руку з апаратом на коліно.

— Що там? — запитала Олена.

— Моя людина в прокуратурі. Годину тому скасували дозвіл на поховання. Завтра о восьмій ранку ексгумація.

Келих Олени не дійшов до губ. Чотири секунди вона тримала його на вазі, потім поставила — тепер мармур озвався стуком.

— Перевозимо хлопця сьогодні. Негайно.

Під приватним медцентром «Світанок» біля шосе був бункер. У дев'яності його будували як сховище для важливих клієнтів, пізніше влаштували там палати для анонімного перебування. Спуститися ліфтом можна було лише з магнітним ключем…