Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

Вона рвонулася до будинку, але Оксана м’яко, хоч і впевнено, притримала її під лікоть.

— Зачекайте, Галино Федорівно. Що ж усе-таки з невісткою у вашої знайомої?

— Та стерво вона, словами не передати. Це сама Світлана так каже. Бідолашна все на собі тягне, з ніг збивається. Хоче, щоб і синові, і онукові, і цій пані діставалося свіже та смачне, щоб було де відпочивати. А ділянка в неї — справжній рай! Невістка не те що сама пальцем не поворухне, вона ще й чоловікові заборонила їздити до матері. Світлана б’ється, як риба об лід, боляче дивитися!

— Та вже ж… — крізь зуби процідила Оксана. — А давайте навідаємо вашу рибу. Удвох, просто зараз.

— Світлану? — здивувалася Галина Федорівна й одразу радісно закивала. — Поїхали! Тут близько, сусідня станція. Давно пора до неї вибратися. Помідори обіцяла, а в неї рідкісна полуниця є: уже серпень, а вона все ягоди збирає! Ви знаєте, Оксаночко, є такий сорт…

— Дорогою розкажете, добре? — перебила Оксана вже майже по-родинному.

— Світлано, це я! — заговорила Галина Федорівна в телефон. — Ти вдома? Тоді нікуди не йди, я до тебе їду. З чудовою дівчиною тебе познайомлю! Ох, не повіриш, що сьогодні сталося… Втім, приїду — розкажу.

Оксана важко зітхнула, і цього разу співрозмовниця сама зрозуміла, що час зупинитися.

— Чекай на нас. До чаю там щось вигадай. — Вона підвела очі на Оксану й засміялася. — Попередити треба було, а то пішла б, шукай її потім! Така шльондра, на місці не втримаєш.

Оксана лише похитала головою. Усе це ніяк не в’язалося з похмуро сидячою свекрухою, яка без кінця скаржилася, що не має сили навіть підвестися. Хотілося якнайшвидше поглянути їй у вічі. Як могла ця безсовісна жінка так із ними вчинити? Оце підлість.

Ще через годину дня, сповненого переїздів і здивування, вони підходили до дачі Світлани Борисівни. Галина Федорівна, як і раніше, без угаву торохтіла. Над зеленню здалася знайома покрівля, і в Оксани звично занили м’язи — настільки добре було знайоме це місце.

Супутницю вона пропустила вперед, а сама затрималася біля хвіртки. З глибини ділянки долинув давно не чутний нею голос свекрухи — бадьорий, радісний.

— Галю, нарешті! Оце сюрприз! Усе думала, відцвіте моя плетиста троянда, а ти так її й не побачиш. — Світлана Борисівна весело засміялася. — Зараз чай питимемо. Я встигла пиріг спекти. Звичайний, тісто покупне, заморожене, зате ягоди свіжі. До чаю згодиться. Раніше б сказала, що збираєшся, та ще й із гостею, я б вас як слід почастувала.

— Якби не ця чудова дівчина, я б і сьогодні не дісталася. Оксаночко, де ви затрималися? Світлано, таке зі мною сталося, не повіриш! Світлано, ти слухаєш? Що з тобою? Наче привида побачила!

— Добрий день, Світлано Борисівно, — з усмішкою сказала Оксана, підходячи ближче. — Здоров’я у вас від нашої останньої зустрічі помітно поліпшилося. Хоча куди діватися, доводиться! Невістка ж остання негідниця: сама не допомагає, та ще й сина до матері не пускає. А пирога я б поїла. Хай із замороженого тіста, нас ви давно й таким не пригощали.

Свекруха мовчки теребила комірець. Галина Федорівна розгублено дивилася то на неї, то на Оксану — можливо, уперше в житті їй не було чого сказати.

Нарешті Світлана Борисівна повернулася до подруги:

— Пробач, Галю, чаювання доведеться відкласти. Тут у нас серйозна розмова попереду. Познайомся… тобто ви вже знайомі, ти ж її привела. І все-таки познайомся ще раз: Оксана, моя невістка.

— Та, що стерво? — приголомшено уточнила Галина Федорівна.

І всі троє раптом розреготалися. Схлипували від сміху, витирали сльози й знову сміялися, як діти, які ще не вміють зупинятися, та й не хочуть.

— Пробач мені, Ксюше, — сказала Світлана Борисівна. — Сама не знаю, що останнім часом зі мною коїться. Наче пані-поміщиця в мені прокинулася. Може, характер такий… Мені б уже про вічне замислитися, а я все вас чіпляю. Соромно мені перед тобою. І перед Темою теж.

На веранді засиділися надовго. Стільки було сказано, ніби за один раз намагалися надолужити роки напівмовчання. Оксані хотілося повірити свекрусі беззастережно, відпустити давні образи, жити щасливо, хай життя й залишиться нелегким. Але щось не відпускало.

Стосунки не ввімкнеш натисканням кнопки. Образи, накопичені роками, надто важкі, щоб відкинути їх разом. Як Оксана не старалася, зробити цього вона не змогла.

Виявилося, недарма: уже наступних вихідних, підходячи до дачі, вона почула знайомий голос.

— Користі ніякої, сама шкода! І яка ж невдячна, дивиться — того й гляди вкусить.

Знову розповідає про неї гидоти. Ця думка прийшла втомлено, майже байдуже. Оксана махнула рукою й повернулася, збираючись піти назавжди. Годі терпіти знущання, особливо тепер, коли з’ясувалося, що свекруха здорова й бадьора.

Та наступні слова змусили її різко зупинитися.

— Я сусідці й кажу: ти, видно, на старість зовсім з глузду з’їхала. Хіба такого собаку вдома тримають? Він тебе до біди доведе! Ну гаразд, побіжу. Невістку сьогодні чекаю, треба щось смачненьке приготувати. Хоча нашу Ксюшу цим не здивуєш. Ти морозиво любиш?

— Ні.

— Дарма! Мабуть, хорошого не куштувала. Найсмачніше морозиво на світі наша Оксана робить. Я його обожнюю!

Оксана здивовано похитала головою, покліпала, наче боялася, що ця несподівана мана зараз зникне. Потім тихо засміялася. Прикрий вузлик, що стільки років тиснув у грудях, танув — швидко, як морозиво під сонячним промінням.