Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

Металеве сидіння, ще й продірявлене, ніяк не давало вмоститися зручніше. Оксанка поправила вітрівку, спробувала сісти інакше. Це ж треба було комусь придумати такі меблі для вокзалу! Утім, винуватити слід було себе: приїхала задовго до електрички, тепер сиди й чекай. Стояти після довгої робочої п’ятниці вже не було сил. Тиждень видався важкий, та й усі останні два місяці неприємності сипалися на Оксану без перепочинку — робота ще пів біди, вистачало й іншого.

А могла б зараз їхати додому, де попереду цілих два вихідних, а в холодильнику — каструля вчорашніх голубців. Чоловік із сином нагодовані, і на сніданок залишиться, якщо тільки ввечері в них не розгуляється апетит і вони не прикінчать усе разом. Тоді геть одяг, наскрізь просякнутий містом, і у ванну, в запашну піну. Потім пакет улюбленого смаженого насіння, телевізор, цілковите розслаблення. І спати — коли захочеться, не зважаючи на годинник.

Уранці можна не озиватися на виразне вовтузіння сина за дверима спальні. Десятикласник уже дасть собі раду і зі сніданком, і з чистою футболкою. А вона, Ксюша, залишатиметься під ковдрою стільки, скільки забажає. Вставати все-таки доведеться; можливо, навіть руки дійдуть до передпокою. Там під вішаком ще з зими громадяться непотрібні штабелі взуття — її, Ники, Артема. Хоча черевики можуть і зачекати. Замість насіння взяти кедрові горішки або жувальний мармелад і знову вмоститися у великому зручному кріслі.

Єдина турбота таких вихідних — вибрати, що дивитися: новий серіал, де головний герой аж надто гарний, чи детектив з улюбленими акторами. У її віці, керуючи підрозділом великого комбінату, вона цілком могла б розраховувати на такий відпочинок. На роботу Оксана приходила о 8 ранку, а додому йшла, коли відпускали справи: остання партія товару, остання машина, останній підпис під накопиченими паперами. Зазвичай на той час уже густішали вечірні сутінки. Внутрішній розпорядок існував окремо, справжнє закінчення робочого дня — окремо.

Узагалі межу між роботою та вільним часом на комбінаті давно переплутали. Оксана віддала йому половину життя й знала: за слова «відпустка» тут усміхаються. У відпустку не ходили, а, за давнім місцевим висловом, бігали. За тиждень ані сам відпочивальник до пуття не помічав відпочинку, ані колеги — його відсутності. Для тривалішого зникнення була потрібна подія виняткова. За 20 років Оксана пам’ятала лічені такі випадки.

Головна юрисконсультка Лариса Юріївна якось зникла на нечувані три тижні. Їй дозволили: після багаторічного взаємного залицяння вони з обранцем нарешті побралися. Ларка, як називала її давня подруга Оксана, скористалася весіллям і гуляла, ні на що не зважаючи. Натхненна цим прикладом, Ксюша написала заяву на повноцінну відпустку.

— Оксано Степанівно, ви серйозно? Які ще 14 днів? — обурився директор. — Ви при своєму розумі? Основний цех понад тиждень без керівника! Хто вам таке дозволить?

— Але ж мою подругу ви відпустили, — спробувала розчулити його Ксюша.

— Вона ж одружувалася… заміж виходила! Це поважна причина, розумієте? І не треба так на мене дивитися. Тиждень дам. У найкращому разі, якщо все вдало складеться, — 10 днів. І вже точно не тепер, коли відвантаження в самому розпалі.

Проти останнього заперечити було нічого. Оксана відповідала за величезний цех морозива на великому молочному комбінаті й літній сезон знала зсередини. Лінії не зупинялися, вантажівки з яскравими логотипами підприємства йшли нескінченним потоком. Її щоразу вражало: порівняно невелике місто за один літній день з’їдало стільки морозива! Розраховувати залишалося хіба що на відпустку в сонячному листопаді.

Після весілля Лариси Оксана навіть прикидала, жартома, чи не розлучитися їй із Темою, а тоді знову не влаштувати весілля. Раз уже керівництво лише це вважає достатньою підставою для нормальної відпустки. Чоловік про підступний задум не здогадувався. Останнім часом він дедалі частіше співчутливо поглядав на дружину й заводив одну розмову:

— Оксаночко, може, покинеш ти цю кляту роботу? Невже з твоїм досвідом іншого місця не знайдеться? Будь-яке харчове виробництво тебе з розпростертими обіймами прийме.

— Ще чого! Ти що таке вигадав, Темо? Як це — покинути? Я звідти нікуди йти не збираюся.

— А відпочивати коли? Відпустка ж?

— Ну, відпустка. Інші й без неї живуть. Ти ж теж нікуди не поїдеш, правда?

На притихлого чоловіка вона дивилася з усмішкою. Та іноді його пропозицію не вдавалося одразу відкинути. Оксана пробувала уявити, що справді пише заяву й назавжди йде з комбінату. На цьому її уява зупинялася. Вона перелякано хитала головою, ніби самою цією думкою вже припустилася непоправної помилки. Як можна взяти й відмовитися від місця, якому віддано половину життя? Чим заповнити дні, якщо з них зникнуть нескінченні справи й турботи?…