Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

Шахту «Глибока-12» розробляли з кінця п’ятдесятих. За минулі роки її кілька разів розширювали, окремі ділянки закривали, прокладали нові штреки. До середини вісімдесятих розібратися в переплетінні виробок без схеми вдавалося не завжди навіть досвідченим прохідникам. Особливо багатою шахта не була, але й надто небезпечною її не вважали.

У жовтні 1987 року тут, у нашій області, поглиблювали старий розвідувальний горизонт. Керівництво вирішило дістатися до позначки −1200 м: попередні розвідувальні роботи обіцяли на цій глибині перспективну вугільну лінзу. Новий штрек номер 32 нічна зміна почала проходити 14 жовтня.

Бригаду очолював Григорій Федорович Ковальчук. Зі своїх п’ятдесяти років 27 він пропрацював під землею. На зміну з ним вийшли прохідники Тарас Бондаренко й Максим Гончаренко, молодий шахтар Роман Шевченко, машиніст бурової установки Олег Ткаченко та електрослюсар Василь Марченко. Три дні все йшло звично: шпури, невеликі заряди, вибухи, вивезення роздробленої породи.

Увечері 17 жовтня Ткаченко покликав бригадира до установки:

— Григорію Федоровичу, підійди-но.

— У чому річ? — запитав Ковальчук, підійшовши.

— Бур далі не натрапляє на породу.

— Як це?

— Сам не втямлю. Пройшов вапняк, за ним сантиметрів 20 чогось твердого. Потім — нічого.

Посвітити всередину не вдалося: шпур був надто вузький. Ковальчук узяв металевий прут, уставив його в отвір і майже цілком проштовхнув за стіну.

— Порожнина?

— Схоже на те.

Сама знахідка ще нічого незвичайного не означала. І тріщини, і невеликі природні порожнини на глибині траплялися. Але якщо порожнина була великою, черговий вибух загрожував обвалом. Роботу зупинили, викликавши гірничого майстра Степана Григоровича Дорошенка.

Хвилин через 40 майстер був біля стіни. Після огляду він звелів зробити ще три контрольні отвори. У кожному бур проходив близько метра й потрапляв у порожнину.

— Наскільки вона велика? — запитав Ковальчук.

— Це вже до геологів. Подивляться завтра. Доти тут нічого не чіпати.

Перед тим як піти, Шевченко затримався біля одного зі шпурів, підставивши долоню.

— Звідси дме.

Ковальчук підійшов перевірити. Слабкий рух повітря справді відчувався.

— Тиск різний, от і тягне. Звичайна річ.

Роман похитав головою:

— Та повітря ж тепле.

На 1200 м і сама порода була теплою. Однак з отвору йшло повітря, не схоже на задушливе шахтне: свіже, яким воно тут не мало бути. Марченко нахилився до стіни.

— Трава, чи що… Травою відгонить.

Усі розсміялися.

— Під землею, на кілометровій глибині? Звідки їй узятися?

— А ти понюхай.

Ковальчукові не хотілося підтримувати дурні розмови, але він усе-таки наблизився до шпуру. Ледь відчутний запах таки був: волога земля, трава, ще щось від осіннього повітря після дощу. Дорошенко урвав розмови й вивів бригаду зі штреку.

Уранці 18 жовтня стіну обстежили головний геолог Дмитро Микитович Савчук та інженер Федір Кравченко. Вимірювання виявили дивну різницю: температура повітря в отворі становила +16°, а породи навколо — +31°.

— Незрозуміло, — сказав Савчук. — Може, вентиляційний хід?

Кравченко звірився зі схемою:

— До найближчої виробки понад 400 м.

— А від старої шахти нічого не залишилося?

— Тут нічого не позначено. І на попередніх планах теж.

Газовий аналіз загадки не розв’язав. Кисню виявилося близько 21%, метану, чадного газу й небезпечних домішок практично не було. За складом це було майже звичайне атмосферне повітря. Пояснити його присутність в ізольованій порожнині на глибині понад кілометр не вдавалося.

За розпорядженням Савчука отвір почали розширювати пневматичним інструментом, без вибухівки. Обережна робота тривала весь ранок. До полудня в отвір у стіні вже можна було просунути кулак. Шевченко зазирнув першим — і відразу відсахнувся.

— Ти чого? — запитав Ковальчук.

Роман мовчав.

— Ромо, кажи. Що побачив?

— Світло там.

— У якому сенсі світло?

— Як завжди.

Бригадир вирішив, що хлопець розігрує його. Але за метровою стіною й справді було світло. Ні лампи, ні ліхтаря він не побачив — лише рівне біло-сіре світло, схоже на денне в похмуру погоду. Кілька секунд Ковальчук дивився всередину, потім відступив.

— Покличте Савчука.

Ще через 20 хвилин отвір розширили до розміру невеликої тарілки. Савчук зазирнув першим, за ним Кравченко й Дорошенко. Ніхто нічого не сказав.

Замість печери за стіною виднілася вулиця. Приблизно за 20 м росла тополя, з якої майже все листя вже облетіло; під нею тяглася асфальтована дорога. Далі стояла сіра п’ятиповерхівка з кількома освітленими вікнами. Жінка в довгому коричневому пальті несла тротуаром господарську сумку…