Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

Савчук різко відсахнувся й ударився потилицею об кріплення.

— Та що за чортівня…

Кравченко знову зазирнув. Жінка все ще йшла; за нею проїхав біло-синій автобус. Крізь отвір долинув далекий звук мотора.

— Такого бути не може.

— Що ви там бачите? — запитав Ковальчук, який стояв поруч.

Геолог не відповів, знову присунувшись до стіни. Там був похмурий ранок або день, вітер ворушив гілки, а між будинками виднілося сіре небо. Тут над ними лежало 1200 м породи.

— Оптика, — першим заговорив Савчук.

— Яка ще оптика? — запитав Кравченко.

— Не знаю. Припустімо, виробка виходить назовні, а сюди потрапляє відображення.

— Від чого відбивається?

— Я ж кажу: не знаю.

Кравченко взяв довгу металеву штангу й просунув крізь отвір. Її кінець зник по той бік, а назад вийшов мокрим. На металі трималися дві краплі й маленький жовтий листок.

Кілька секунд усі стояли нерухомо. Потім Ковальчук зняв листок і розтер пальцями. Тополиний. Звичайний, холодний і вологий.

— Треба закрити, — сказав Дорошенко.

Савчук повернувся до нього:

— З якого це дива?

— Я під землею 20 років. І з’ясовувати, звідки на глибині 1200 м за стіною тополі, не збираюся.

Про знахідку, однак, уже повідомили нагору. Через годину начальник шахти заборонив підпускати будь-кого до тридцять другого штреку. Надвечір приїхали представники обласного управління й двоє незнайомців зі столиці.

Старший назвався Юрієм Вадимовичем Остапенком, інженером спеціальної комісії Міністерства вугільної промисловості. Другий, полковник Леонід Платонович Коваленко, про причини участі армії не говорив. Обидва зажадали відвести їх до стіни.

Майже хвилину Остапенко розглядав вулицю крізь отвір.

— Хто виявив першим?

— Шевченко.

— Хто ще дивився?

Йому назвали всіх.

— На той бік виходили?

— Ні.

— Якісь предмети пропускали?

Кравченко розповів про штангу. На прохання Остапенка принесли аркуш, уже покладений у пакет. Коваленко оглянув його.

— Сьогодні яке число?

Ковальчук вирішив, що не розчув запитання.

— 18 жовтня.

— Тут я знаю. А там?

— А нам звідки знати?

— Отже, треба дізнатися.

О 21:30 вирішили зробити прохід, крізь який могла б пролізти людина. Ковальчук заперечував:

— Якщо за породою порожнини, а стіна стримує тиск…

— Уже виміряли, — перебив Остапенко. — З обох боків однаковий.

— Тоді поясніть, що ми знайшли.

— Пояснення поки що немає.

— І ви пошлете туди людину?

— Першою піде апаратура.

До півночі ширина отвору сягнула приблизно 60 см. На зрізі виявилося, що звичайна шахтна порода закінчувалася раніше: останні 20–30 см займав сірий, схожий на бетон матеріал.

— Виходить, це чиясь споруда? — промовив Кравченко.

— Коли її збудували? — запитав Ковальчук.

Відповіді не знайшлося. Крізь стіну проштовхнули маленьку телекамеру на кабелі. Попри погане зображення, вулицю на екрані було видно досить добре.

Камера опинилася приблизно за метр над землею, біля бетонної стіни якогось двору. Праворуч стояла п’ятиповерхова хрущовка; ліворуч — гойдалки й металева ракета на дитячому майданчику. Дорогою за двором їхали «Жигулі», «Москвичі», старий ПАЗ. Одяг перехожих нічим не відрізнявся від звичного в Радянському Союзі.

Остапенко попросив наблизити червоний плакат на будинку, але напис залишався нерозбірливим. Камеру розвернули. На розі можна було прочитати синю табличку: «Вулиця Садова, 17».

— А раптом місто нам знайоме? — сказав Кравченко.

Довідники не допомогли: Садові вулиці були в десятках радянських міст. Потім у кадр потрапив автобус із номером маршруту шість. На зупинці вдалося прочитати назву — «Прохідницька».

— Ну й жартики, — пробурмотів Ковальчук.

Остапенко навіть не всміхнувся. Камеру трохи підняли: над будинками проступили висока заводська труба, водонапірна вежа й кілька дев’ятиповерхівок. Похмуре небо, дерева середини осені. Ця буденність лякала найбільше. Невідому печеру чи неможливу споруду ще можна було сприйняти як аномалію. Тут же показували звичайне радянське місто.

О 01:12 перед об’єктивом зупинився чоловік років шістдесяти, у сірому пальті й кепці, із сіткою для покупок. Поглянувши в камеру, він підійшов і присів. У приміщенні управління перестали розмовляти.

Чоловік торкнувся камери пальцем, зазирнув в отвір позаду неї. Вираз його обличчя змінився. Він квапливо підвівся й пішов.

— Він побачив нас, — сказав Кравченко.

Через чотири хвилини до проходу підійшли двоє міліціонерів. Один заговорив, але мікрофон майже нічого не передавав. За наказом Остапенка апаратуру підтягнули ближче. Стало чути:

— Хто там?…