Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

— Максе?

— А в мене є.

— Коли твою карту видали?

— У 1992 році.

— Мою теж.

— Григорію Федоровичу… — Гончаренко заговорив тихіше. — Тут нашого селища немає.

Через два дні Ковальчук приїхав до нього. Вони порівняли атласи: одне видання, той самий номер друкарні, однаковий рік випуску. Але там, де на карті Ковальчука було рідне селище, Кам’янки не було позначено. В атласі Гончаренка була Кам’янка, зате їхнього селища в ньому не було.

— Де ти його взяв? — запитав Ковальчук.

— У кіоску купив.

— Коли?

— Учора.

Вони разом пішли до кіоску. Продавчиня сказала, що атласи цього видання до неї взагалі не надходили. Того ж вечора Гончаренко спалив свою карту.

Через тиждень він зник. Квартира була замкнена зсередини; жодних ознак боротьби там не виявили. На кухонному столі знайшли шахтарську каску, що залишилася з 1987 року, і жовтий тополиний листок — іще вологий.

Після зникнення Гончаренка Ковальчук став занотовувати в зошит усе, що зберегла пам’ять. Останні записи датовані 1998 роком. Серед них — кілька зустрічей із людьми, у яких він упізнавав колишніх товаришів. На вокзалі йому якось трапився Шевченко, хоча справжній Шевченко тоді жив в іншому місті. Той чоловік лише глянув на Ковальчука, не наблизився й зайшов у поїзд. Іншого разу Ковальчук побачив Остапенка. Тим часом ходили чутки, що інженер помер іще в 1993 році.

Про ніч 17 жовтня 1998 року він написав окремо: відтоді, як виявили першу стіну, минуло рівно 11 років. Його розбудив телефон. Із слухавки заговорили його ж голосом. Ковальчук уже збирався покласти її, коли почув:

— Не відчиняй дверей.

Одразу ж із передпокою долинули три удари. Ковальчук залишився на місці. За вхідними дверима промовили голосом Павла, його загиблого сина:

— Тату.

Григорій Федорович замружився.

— Тату, впусти.

Він не озвався. Ззовні знову постукали.

— Я знаю, що ти вдома.

Майже годину Ковальчук просидів біля телефону. Лише потім за дверима перестали говорити. У слухавці весь цей час мовчав його двійник. Нарешті Григорій Федорович запитав:

— Хто ти такий?

— Той, який одного разу відчинив.

— Ти звідки телефонуєш?

— Це не має значення.

— Світів скільки?

Перш ніж відповісти, голос надовго замовк.

— Не знаю.

— А між ними що ходить?

Знову довелося чекати на відповідь.

— Спочатку ми вважали це істотою.

— А тепер?

— Зараз мені здається, це сам прохід.

Ковальчук не зрозумів, і голос продовжив:

— Він показує те, заради чого ти відчиниш. Місто з іншого світу, минуле чи майбутнє. Твого сина живим. Тебе самого. Що знадобиться, те й покаже.

— Для чого?

— Так він існує. Поки комусь хочеться дізнатися, що за дверима, є й двері.

Розмова обірвалася. Вранці Ковальчук оглянув вхідні двері ззовні й помітив сірий пил, що нагадував той, який осідав у штреку номер 32. Відтоді нічні дзвінки залишалися без відповіді.

Григорій Федорович помер у 2004 році; смерть його була звичайною. Серед речей, що залишилися після нього, були зошит, кілька давніх фотографій і маленький пакет. У ньому лежав жовтий листок, знятий колись із металевої штанги на глибині 1200 м. Людина, яка бачила пакет наприкінці дев’яностих, розповідала, що листок так і не засох, не почав кришитися. Він мав такий самий вологий і жовтий вигляд, як 18 жовтня 1987 року.

Згодом шахту «Глибока-12» частково затопило. Спуститися на глибокі горизонти стало неможливо, а деякі старі виробки перестали позначати на сучасних схемах. Колишні шахтарі, однак, згадували, що в дев’яності із закритих вентиляційних стволів часом тягнуло незвично холодним повітрям. У ньому відчувався запах мокрої трави.

Один з охоронців розповідав про зиму 1996 року. У вікні адміністративного корпусу, що давно перетворився на руїни, він помітив світло. Підійшов ближче — і замість кімнати побачив освітлену вулицю. Нею їхав старий автобус, білий із синім. Далі охоронець не пішов. За кілька секунд світло згасло.

Можливо, розповіді про закритий аварійний горизонт із часом склалися в шахтарську легенду. Можливо й те, що за стіною була невідома порожнина, а все інше додалося набагато пізніше, коли колишні працівники переповідали те, що сталося.