Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

Клименко подивився на полковника.

— Тоді в нас проблема.

Оголосили загрозу викиду метану й почали евакуацію. До півночі більшість робітників вивезли; на території залишалося близько 30 людей.

О 03:40 камера зафіксувала рух ручки дверей комори. Та повільно повернулася, і двері самі прочинилися приблизно на 10 см. За ними більше не було покинутого селища. У щілині виднівся освітлений коридор, точна копія того, де стояла камера.

Там у два ряди вишикувалися десятки людей. Вони дивилися крізь щілину. Ковальчук розгледів себе, Гончаренка, Шевченка, Коваленка, Остапенка й Клименка. Цього разу вік копій збігався з віком справжніх людей.

Двійник фізика підійшов до дверей.

— Тепер ближче.

Сам Клименко стояв у кінці коридору.

— Не відповідайте.

Копія всміхнулася.

— Ви вже відповіли.

З-за її спини вийшов другий Клименко, потім третій і четвертий. Вони трохи різнилися: костюмом, сивиною, шрамом, окулярами.

— Скільки ж вас! — не витримав Шевченко.

Фізик різко обернувся.

— Я наказав мовчати!

Усі двійники разом подивилися на Романа. Той відступив. У натовпі з’явилася його копія, потім їх стало три, а невдовзі — десятки.

— Зачинити! — крикнув Коваленко.

Солдати кинулися вперед, але двері розчахнулися самі. Коридор за ними тягнувся нескінченно далеко. Уздовж обох стін простягалися сотні, можливо, тисячі дверей із маленькими металевими табличками: 1959, 1964, 1996, 1987, 1994, 2003, 2011. Віддаленіші дати вже неможливо було прочитати.

Звідкись визирали люди, звідкись падало сонячне світло. За одними дверима стояла ніч, за іншими лежав сніг, за третіми повторювався цей самий коридор, тільки зруйнований.

— Отже, це не паралельне місто, — прошепотів Остапенко.

— Ні, — відповів Клименко.

— Тоді що?

— Коридор між варіантами.

Удалині щось ворухнулося. Люди біля дверей одночасно позадкували; відступили й двійники. Уперше вони виказали страх.

— Зачиняйте! — закричав хтось із них.

Копія Клименка теж кричала справжньому:

— Зачиняй!

Ковальчук розгледів високу темну постать. Ні на кого з людей вона не була схожа й майже сягала стелі. З кожним її кроком двері відчинялися самі. Звідти виходили нові люди — сотні облич.

— Що це? — запитав Коваленко.

Двійник фізика відповів:

— Те, що навчилося переходити без дверей.

Солдати налягли на стулку. Клименко допомагав їм, а з іншого боку його двійник ухопився за ручку й теж потягнув, зачиняючи прохід. На секунду між однаковими обличчями лишилося кілька сантиметрів.

— Що буде далі? — запитав справжній Клименко.

Відповідь далася двійникові важко:

— Якщо закриєте тут, воно спробує там, де вас більше.

— Де?

— У місті.

Двері зачинилися з гуркотом.

За наказом Клименка будівлю підготували до вибуху. На звільнення адміністративного корпусу пішло 20 хвилин; о 05:12 спрацювали заряди, обваливши його середину. Двері опинилися похованими під сотнями тонн бетону. Одночасно прилади на глибині 100 м зафіксували сильний поштовх, а мікрофони біля всіх трьох знайдених стін передали глухий удар — наче десь грюкнули дверима. Потім у них нічого не було чути: стихли і голоси, і музика, і стукіт.

Уранці робітникам оголосили про закриття шахти: виробки серйозно пошкоджені, можливий раптовий викид газу. Обладнання підняли не все. Доступ до глибоких горизонтів перекрили бетоном, документи забрали, а з Ковальчука, Гончаренка, Шевченка та решти взяли підписки про нерозголошення. Остапенко відбув до столиці. Ім’я Клименка перестало траплятися в офіційних паперах; Коваленко ще кілька місяців наглядав за консервацією.

У грудні 1987 року Ковальчукові доставили конверт без зворотної адреси. Усередині була кольорова фотографія: площа Кам’янки, міста, де тривав 1964 рік. На знімку було літо. Перевернувши фотографію, Григорій Федорович прочитав дату — 2 червня 1989 року. До цього дня йому ще належало дожити. Під датою хтось написав від руки: «Прохід закритий не всюди». Підпису не було.

Фотографію він сховав. До 1992 року про неї від нього ніхто не чув. На той час Ковальчук пішов із шахти, Радянський Союз розпався. Якось увечері зателефонував Гончаренко.

— Григорію Федоровичу, Кам’янку не забули?

— Пам’ятаю.

— Я її відшукав.

— Як це — відшукав?

— На карті.

— Де?

— У нашій області.

— Максе, що за дурниці!

— Перевірте самі.

У новому автомобільному атласі, який дістав Ковальчук, такого міста не виявилося. Він знову набрав номер Гончаренка.

— Немає там Кам’янки.

У відповідь — мовчання…