Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

Відповіді не було.

— Гей! Є там хто-небудь?

Остапенко взяв мікрофон.

— Назвіться.

Тепер мовчали з іншого боку. Міліціонери перезирнулися.

— Старший сержант міліції Задорожний. З ким розмовляю?

Коваленко кивнув у відповідь на погляд Остапенка.

— Спеціальна комісія. У якому ви місті?

Міліціонер насупився.

— Чого?

— Назву міста скажіть.

Обоє дивилися так, наче їм трапилися божевільні.

— Кам’янка.

Остапенко записав. Названа область виявилася тією самою, де була шахта. Ковальчукові стало моторошно. Савчук першим підійшов до карти.

— Немає тут такого міста.

Обласний довідник підтвердив його слова. Селища зі схожими назвами існували, але міста таких розмірів в області не було.

— Яке у вас сьогодні число? — знову звернувся Остапенко до міліціонера.

— Вісімнадцяте.

— Місяць?

— Жовтень. Ви що, п’яні там?

— Який рік?

Міліціонер усміхнувся:

— Шістдесят четвертий.

У штреку замовкли.

— Повторіть рік, — попросив Остапенко.

— 1964.

Коваленко повільно зняв кашкета. Ковальчук глянув на годинник: у них настало 19 жовтня 1987 року. Різниця — 23 роки.

Остапенко й далі розпитував. За словами міліціонера, Кам’янку заснували після війни біля великого вугільного родовища. Тепер у промисловому місті мешкало близько 70 000 людей. Основними підприємствами були шахти номер один і номер три, а також машинобудівний завод.

— А як називається шахта біля міста? — не витримав Ковальчук.

Остапенко спробував його зупинити, але запитання вже почули.

— Котра?

— Та, що найглибша.

— Третя.

— На яку глибину зайшли?

— Не скажу, я ж не шахтар.

Другий міліціонер щось сказав напарникові й наблизився до отвору.

— Ви з третьої шахти?

— Ні, — відповів Ковальчук.

— А з якої?

— З Глибокої-12.

Міліціонер завмер.

— З якої, кажете?

— Шахта «Глибока-12».

Він зблід. Його напарник швидко запитав:

— Від кого ви дізналися цю назву?

— Ми на цій шахті працюємо.

Обидва відступили. Один побіг до дороги, другий залишився біля проходу, але на запитання більше не відповідав.

Через 15 хвилин із чорного ГАЗ-69, що під’їхав, вийшли четверо чоловіків. Серед них були чоловік у військовій формі й чоловік у цивільному пальті. Оглянувши отвір, прибулі зажадали покликати старшого.

Остапенко відрекомендувався. Чоловік у пальті назвався Петром Юхимовичем Яременком, представником обласного управління.

— Повторіть вашу дату.

— 19 жовтня 1987 року.

Яременко довго не відповідав.

— Цього не може бути.

— Ми це розуміємо.

— Ні. Причини ви не розумієте.

Він глянув убік.

— У нас теж є Глибока-12.

Ковальчук підійшов до мікрофона.

— Де вона?

— За 12 км звідси.

— Діюча?

— Ні.

— Чому?

— Закрили.

— Коли?

Яременко забарився з відповіддю.

— У 1959 році. Після аварії.

— Що сталося?

— За офіційною версією — прорив води.

Ковальчук відчув, як напружився Савчук, що стояв поруч.

— А за неофіційною?

— Зникли 143 людини.

— Загинули?

— Ні.

— Як це — зникли?

— Тіл не знайшли. Жодного.

Остапенко запитав:

— Про прохід вам було відомо?

Яременко дивився просто в об’єктив.

— Було відомо, що під шахтою щось є.

— Що?

— По радіо про це не говорять.

— У нас не радіо.

— Тим паче.

Ще через 20 хвилин на тому боці з’явилися військові й оточили територію. З боку 1987 року зробили те саме. Одна навпроти одної стояли дві групи, розділені невідомо чим. Для кожної Радянський Союз був на її боці.

Остапенко запропонував обмінятися документами. Спочатку через прохід відправили свіжу газету 1987 року. Яременко довго її розглядав, потім передав номер «Робітничого слова» від 18 жовтня 1964 року.

Папір був справжній, фарба — свіжа. Але вже перша шпальта показувала: самою лише різницею в часі тут не пояснити. Ковальчук недостатньо знався на політиці, щоб одразу розібратися. Остапенко ж, прочитавши кілька заголовків і перегорнувши сторінку, покликав Коваленка. Вони мовчки вивчали газету.

— Що знайшли? — запитав Савчук.

Остапенко вказав на фотографію на першій шпальті. Обличчя було знайомим, підпис — не той, який очікували побачити. Події початку шістдесятих тут описувалися інакше: рішення, прізвища, дати не збігалися з відомою їм історією.

Остапенко ще раз перегорнув номер.

— Ми дивимося не в минуле.

— Чому? — запитав Ковальчук.

— Наше 18 жовтня 1964 року було іншим.

— Там не двадцять три роки тому, — тихо додав Коваленко, дивлячись на освітлене місто. — Там інше місце…