Він знайшов цуценя вівчарки, яке замерзало в коробці. Те, що зробив пес, неймовірно…

Микола натягнув товсту куртку, нижче насунув на вуха вовняну шапку й узяв потужний ліхтар. Двері довелося штовхнути плечем. До будинку увірвався сніговий вихор, засипав підлогу й майже миттєво вистудив передпокій. Чоловік вийшов на ґанок, прикрив за собою стулку й опинився в білій темряві.

Промінь ліхтаря розчинявся вже за кілька кроків. Сніг сягав вище колін, вітер бив в обличчя так, що доводилося відвертатися. Микола повільно обійшов будинок, освітив кущі, простір під ґанком і стовбури біля паркану. Він кілька разів покликав невідому істоту, та власний голос зникав, щойно злітав із губ.

За двадцять метрів ноги почали мерзнути навіть у утеплених черевиках. Здоровий глузд вимагав повернутися: такої негоди тварина не могла довго залишатися надворі, а почуте цілком могло бути грою вітру. Микола вже розвернувся, коли промінь зачепив біля похиленої стіни сараю предмет із неприродно рівними краями.

Під заметом лежала картонна коробка. Вона промокла, змерзлася й майже втратила форму. Микола опустився на коліна, відкинув сніг обома руками та підняв край старої куртки, якою хтось прикрив вміст. Під зледенілою тканиною тремтіло крихітне чорно-руде цуценя вівчарки.

Воно було таким худим, що під злиплою шерстю вгадувалося кожне ребро. Очі залишалися заплющеними, лапи безвольно лежали на картоні, дихання переривалося довгими страшними паузами. Сильне тремтіння стрясало все тіло, але поступово слабшало. Микола стягнув рукавицю зубами й торкнувся цуценяти голими пальцями. Воно було холодніше за сніг.

На шиї виднілася потерта смуга, ніби там довго була надто тісна мотузка, а на боці — кілька загоєних подряпин. Вік малюка визначити було важко, але він явно ще не встиг зміцніти. Коробку поставили біля стіни навмисно, прикривши згори курткою не заради тепла, а ніби бажаючи сховати. Микола оглянув сніг навколо, проте буря давно знищила сліди того, хто це зробив.

Усередині піднялася глуха лють. Коробка не могла опинитися тут сама: хтось приніс її до сараю й пішов, розуміючи, що вночі температура впаде ще нижче. Але шукати винного було ніколи. Цуценя вичавило із себе ледь чутний хрип — той самий звук, який пробився крізь стіни будинку.

Микола розстебнув куртку, підхопив малюка обома руками й притиснув до светра. Потім застебнувся до підборіддя, прикривши знахідку від вітру, і рушив назад. Замети хапали за ноги, пориви штовхали в груди, однак під долонею ще відчувалося слабке нерівне биття.

Біля печі чоловік розстелив вовняне покривало й обережно дістав цуценя. У великих мозолистих руках воно висіло майже безживно. Микола поклав його подалі від розпеченої цегли, щоб не зігрівати надто різко, і нахилився над ледь помітно піднятою грудною кліткою. Тепер від його точності залежало, чи настане для цієї істоти ранок…