Він знайшов цуценя вівчарки, яке замерзало в коробці. Те, що зробив пес, неймовірно…

У шафі знайшлися два чисті махрові рушники. Одним Микола обережно промокнув мокру шерсть, іншим почав розтирати цуценя короткими м’якими рухами. Лід танув, залишаючи на тканині брудні розводи. Під пальцями відчувалися тонкі кістки, гострі лопатки та запалий живіт. Малюк явно голодував не перший день.

Руки Миколи звикли до іншого: тримати важкий інструмент, вибивати двері, піднімати дорослих людей. Тепер кожен рух вимагав незвичної делікатності. Він загорнув тварину в сухий рушник, посунув покривало трохи ближче до печі й кілька хвилин стежив, щоб тепло доходило поступово.

На кухні Микола підігрів трохи молока, розбавив водою й розмочив у ньому шматочки хліба. Вийшла рідка тепла суміш. Миску він поставив поруч, хоча цуценя поки не могло навіть підняти голову. За вікном буря вимогливо била в шибку, ніби намагалася повернути здобич, але в кімнаті вже було достатньо тепло.

Досвід першої допомоги підказував Миколі не поспішати. Після сильного переохолодження різкий жар міг зашкодити не менше за холод, тому він постійно перевіряв вуха й лапи, змінював вологу тканину та стежив за диханням. Кілька разів між вдихами наставала така довга тиша, що чоловік нахилявся до самої мордочки. Лише слабкий рух вусів переконував його, що боротьба ще не скінчилася.

Микола сів на підлогу. Питання, навіщо він втрутився, виникло майже відразу. Він свідомо влаштував життя так, щоб ні від кого не залежати й нікого не підпускати. Турбота завжди перетворювалася на прив’язаність, а прив’язаність робила людину вразливою. Після тієї ночі він більше не хотів втрачати.

Рішення здавалося простим: цуценя залишиться до розчищення дороги, а потім Микола відвезе його до найближчого притулку. Там тварину оглянуть, вилікують і знайдуть їй господарів. Самому йому собака не потрібна. Він повторив це кілька разів, ніби підписував угоду, умови якої не можна змінити.

Цуценя раптом тихо пискнуло, витягнуло лапу й знову завмерло. Микола нахилився ближче. Дихання залишалося слабким, але стало трохи рівнішим. Він підкинув дров, перевірив рушник і несподівано промовив, що назве малюка Громом. Ім’я народилося з гуркоту бурі, у якій той зумів подати голос.

Години тягнулися повільно. Микола підтримував вогонь і майже не відводив погляду від покривала. Під ранок утома все-таки здолала: він опустив голову на груди й задрімав на стільці. Сон миттєво повернув його до палаючої будівлі. Дим забив легені, балки падали, а ноги не дозволяли рушити до людей, які кричали зовсім близько.

Різкий шерех вирвав Миколу з кошмару. У печі тьмяно жевріло вугілля, кімната охолола, а покривало біля вогню було порожнім. Він схопився, запалив лампу й оглянув кожен куток. На підлозі не було ані цуценяти, ані слідів. Ще вчора Микола переконував себе, що вранці позбудеться цієї турботи, а тепер страх уже стиснув йому горло…