Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

Від наступного дня почалися пошуки. Іра насилу змушувала себе триматися, але поруч залишалася Раїса Петрівна, яку теж треба було підтримувати. Артем був її єдиним сином — довгоочікуваним і вимоленим. Вона народила його у 39 років. Усього два роки тому помер батько Артема, і тепер у Раїси Петрівни не залишилося нікого ближчого за зниклого сина. З кожним днем безрезультатних пошуків її обличчя дедалі більше сіріло. Ірі боляче було дивитися на свекруху, проте жодних утішних новин не з’являлося. Зрештою Раїсі Петрівні стало зле, і її забрали до лікарні з підозрою на інфаркт.

Після лікарні Раїса Петрівна остаточно втратила надію побачити сина живим. Вона дедалі частіше заводила мову про його смерть, але Іра не дозволяла їй продовжувати такі розмови. Сама Іра, як і раніше, чекала Артема й трималася за можливість, що він повернеться. Тим часом дні тяглися болісно повільно. Кожен із них минав без новин, ніби час навмисне затримував бодай якусь звістку й змушував Іру знову переживати марне чекання.

Двічі Іру викликали на впізнання тіл, що відповідали опису Артема. В обох випадках загиблих витягли з води. Розгледіти в них навіть людські риси було важко, не кажучи вже про те, щоб упевнено впізнати знайому людину. І все ж обидва рази Іра не сумнівалася: жоден із цих людей не був її чоловіком. Після кожного впізнання вона продовжувала чекати Тьому.

За порадою однієї з подруг Іра звернулася до ворожки. Та не повідомила їй нічого певного. Можливо, з усіх туманних слів Іра почула лише те, що сама хотіла почути. Ворожка сказала, що Артема немає серед померлих і похованих, і саме за цю фразу Іра вхопилася. Вона повірила жінці й стала ще впертіше триматися за надію, що чоловік живий.

Навіть коли знайомі Раїси Петрівни запропонували визнати Артема покійним і влаштувати йому похорон, Іра відмовилася прийняти його смерть. Вона продовжувала вірити й чекати. Через два з половиною роки після зникнення сина Раїса Петрівна однієї ночі померла від серцевого нападу. Смерть свекрухи нічого не змінила: Іра все ще сподівалася на повернення чоловіка. Коли від дня зникнення минуло п’ять років, її мати в наказовому порядку змусила доньку звернутися до суду й офіційно визнати Артема померлим. Та навіть судове рішення не змогло остаточно позбавити Іру віри.

— Так ми й онуків не дочекаємося, — сказала тоді мама й сумно подивилася на доньку. — Іро, тобі час подумати про своє майбутнє.

Рівно через рік після того, як вона офіційно стала вдовою, Іра знову вийшла заміж. Цього разу весільної сукні не було: вони з Віктором розписалися, а ввечері спокійно посиділи з найближчими друзями й рідними. Щоправда, навіть найближчої рідні в нареченого виявилося чимало. Але ніхто не заперечував проти рішення обійтися без великого святкування.

Для Віктора цей шлюб теж був другим. Світлана, його колишня дружина, жила із сином-школярем у приміському котеджному селищі; з Віктором вони мало спілкувалися. Іра зрозуміла це так: новий чоловік Світлани не схвалював зустрічей хлопчика з батьком. Утім, можливо, їх обмежувала сама Світлана. Розбиратися в чужих стосунках Іра не збиралася.

Після зникнення Артема вона найбільше звинувачувала себе за останню сварку. Плакала ночами, намагалася зрозуміти, заради чого вони ранили одне одного, і не могла навіть пригадати, з чого тоді все почалося. Їхні докори тепер здавалися нестерпно дурними. Вона часто думала: повернися Тьома, і вона зробить усе, щоб їхньому сімейному щастю заздрили.

Їй здавалося, що для цього потрібно зовсім небагато. Не поспішати ображатися, не завдавати болю під приводом власної думки, а частіше промовляти три слова: «Я тебе люблю». Адже саме в них і полягало те, що подружжя відчуває одне до одного найглибше. Тільки під час сварки ці слова наче зникали з пам’яті.

У шлюбі з Віктором Іра намагалася цього не забувати. Пам’ятала про почуття, що привели її до нього, і, мабуть, тому сварилися вони рідко. Жили мирно, у злагоді, а коли народилася Лерочка, щастя стало ще більше. Знайомі й справді заздрили їхній родині.

Запам’ятати всіх Вікторових родичів Ірі вдалося далеко не відразу. У нього були дві молодші сестри й старший брат — неодружений, який жив в іншому місті. Крім них, довкола постійно з’являлися двоюрідні брати, сестри та інша рідня. Іра плуталася в іменах і довго не могла розібратися, хто кому ким доводиться. Велика родина збиралася часто, зазвичай з нагоди чиїхось іменин. Щоб не забувати потрібні дати, Іра навіть встановила в телефоні спеціальні нагадування…