Жінка таємно влаштовується прибиральницею у фірму батька й знаходить підозрілі речі

Щось подібне Ірина чула й від інших. Оксану називали зарозумілою, скаржилися на грубість і непомірні вимоги. Це дивувало: з Іриною та трималася привітно, була уважною та чуйною. Виходить, намагалася сподобатися дочці майбутнього чоловіка? Ірині важко було повірити, що стільки людей обмовляють її без причини.

Робота прибиральниці давала Ірині можливість підходити до столів, не привертаючи зайвої уваги. Проходячи повз співробітників, вона зазирала через їхні плечі у відкриті таблиці й намагалася вникнути в цифри на моніторах. Особливо її цікавив відділ продажів: реалізація останнім часом сильно впала, і саме тут наслідки ставали найпомітнішими. Затримуватися біля одного екрана надовго Ірина не могла, тому встигала вихопити лише окремі показники. Повноцінного аналізу з таких уривків не виходило, але навіть цього вистачило, щоб побачити, наскільки тяжким було становище компанії.

Ще більше Ірина дізнавалася зі звітів. Товсті теки громіздилися на стелажах у кабінетах, і іноді їй вдавалося відкрити одну з них та прочитати документи. У них уже містилися не розрізнені цифри з чужих моніторів, а значно повніші відомості про стан фірми. Розмір збитків жахнув Ірину. Вона знову переглядала показники, намагаючись оцінити, до чого вони призведуть, але точний економічний прогноз тут навіть не був потрібен. Якщо втрати й далі зростатимуть такими темпами, найближчим часом батькова компанія збанкрутує.

Допустити цього Ірина не могла. Компанія не була для неї чужою справою, про яку можна шкодувати збоку. Вона любила її з дитинства, мріяла колись працювати пліч-о-пліч із батьком і багато років готувалася саме до такого життя. Тепер фірма стрімко наближалася до розорення, і Ірина не могла залишитися осторонь.

В обід Ірина відставила відро зі шваброю й вирушила за перекусом. Але шоколадний батончик застряг в автоматі: гроші машина прийняла, а покупку не видала. Після кількох марних спроб Ірина з досадою стукнула по товстому склу. Шоколадки були просто перед носом — і жодної не дістати.

— Він несправний, — сказали в неї за спиною.

Обернувшись, Ірина побачила хлопця в сірій футболці й вицвілих джинсах. За вухом стирчав олівець, у руці була паперова склянка кави з найближчої кав’ярні. Здається, Максим із IT-відділу. Вона вже помічала його: вічно чимось заклопотаний, він снував офісом і часто залишався після закінчення робочого дня.

— А попередження повісити не можна? — запитала Ірина.

— Наші всі знають, що з ним робити, — відповів він, знизавши плечима.

Максим підійшов до автомата й просунув руку між стіною та задньою панеллю. Варто йому було щось натиснути, як батончик упав у відсік видачі.

— Дякую! — Ірина усміхнулася.

— Будь ласка. Але краще сходи до кав’ярні. Тут за рогом, зовсім близько. У них хороші круасани.

— Дякую за пораду.

Сірі очі хлопця дивилися уважно; Ірині здавалося, що він її вивчає.

— Та нема за що. Мене, до речі, Максим звати.

— Ірина.

— А ви…

— Давай на ти, — з усмішкою запропонувала вона. — Ми ж майже однолітки.

Він їй подобався: симпатичний, ґречний, та ще й захоплений роботою.

— Гаразд. Ти десь навчаєшся? Чи ще чимось займаєшся? Молода, красива — і миєш підлогу.

— Я… — Ірина запнулася.

Про те, що розповідати про себе, вона не подумала. Досі ніхто в офісі її життям не цікавився, і до розпитувань вона виявилася не готовою.

— Мені довелося покинути університет на третьому курсі. Так вийшло… Потрібні були гроші.

Ірина відчула, як заливається фарбою. Брехати було ніяково, а Максиму чомусь особливо не хотілося.

— А на кого ти вчилася, якщо можна спитати?

— На вчительку. Математику збиралася викладати, — додала вона до першої брехні другу.

Максим похитав головою.

— Хороша професія. Може, ще повернешся й довчишся. Гаразд, мені час.

Він пішов, а Ірина довго дивилася йому вслід.

Після розмови біля автомата Ірина й Максим стали часто стикатися в офісі. Вони вже віталися по-свійському, наче були знайомі значно довше. Максим щоразу усміхався їй і дивився тим самим уважним, вивчальним поглядом, який вона помітила під час першої зустрічі. Ірина відповідала на його усмішку й відверто милувалася рівними білими зубами, сама себе не впізнаючи. Хлопець явно займав її більше, ніж випадковий приємний співрозмовник. Спершу вона називала це інтересом, але доволі скоро зрозуміла, що самою цікавістю її почуття не пояснити…