Жінка таємно влаштовується прибиральницею у фірму батька й знаходить підозрілі речі

Ірина взялася вводити комбінації. Перевіряла ім’я й дату народження Оксани, потім дані батька, улюблену страву його нареченої, дату майбутнього весілля. Нічого не підходило. Вона друкувала дедалі швидше, перебираючи варіанти й уже не помічаючи того, що відбувається навколо.

— Отже, я мав рацію.

Від знайомого голосу Ірина здригнулася й різко обернулася. Максим дивився на неї своїм звичним уважним поглядом, але тепер у його обличчі читався жаль.

— Сподівався, що даремно тебе підозрюю. Виявляється, ні.

— Ти про що? — Ірина схопилася.

Вона розуміла, який це має вигляд збоку: прибиральниця сидить за ноутбуком начальниці відділу й намагається вгадати пароль.

— Не прикидайся, — Максим знизав плечима й причинив двері. — Тепер не викрутишся.

— Максиме, я…

— Тебе конкуренти прислали. Влаштувалася прибиральницею, а сама винюхуєш, що в нас відбувається. Думала, я не помічу? Я з дитинства звертаю увагу на деталі. Тому з мене й вийшов хороший програміст.

— Максиме, ти все не так зрозумів!

Він усміхнувся.

— А ти ж мені сподобалася. До останнього хотілося вірити, що я помиляюся.

— То ти й помиляєшся!

— Не думаю. Хочеш, поясню? Твоєму начальникові відомо про нас усе: і фінансові показники, і плани. Йому вже зливають відомості зсередини, але цього замало. Він вирішив ще й тебе прислати, щоб нічого не проґавити. Я бачив, як ти дивишся в чужі монітори, як гортаєш звіти. Спостерігав, чекав, коли зможу спіймати на гарячому. Досі ти могла б сказати, що мені примарилося, а папку відкрила випадково, поки витирала пил. Але зараз ти сиділа й перебирала паролі до ноутбука Оксани. Скористалася тим, що кабінет порожній.

— Я…

— У мене все записано, не хвилюйся.

Максим показав їй свій смартфон.

— Ось доказ. Ходімо до Онищенка, хай розбереться. Твій господар і без того досить нашкодив компанії.

Ірина замотала головою. Онищенко заміщав батька, і допустити, щоб він передчасно дізнався правду про нову прибиральницю, вона не могла. Тоді весь задум пропав би.

— Максиме, будь ласка, вислухай. Я розумію, чому ти так вирішив. Збоку й справді здається…

— Що ти тут усе винюхуєш, — договорив він.

Ірина тяжко зітхнула. Залишалося зізнатися. Щоб слова не прозвучали черговою вигадкою, вона дістала телефон і відкрила кілька сімейних фотографій із батьком. Максим дивився на них у подиві.

— Ти… ти знайома з Миколою Аркадійовичем? — Максим знову подивився на фотографії. — Стривай, хто ти взагалі?

— Знайома. Краще, ніж ти думаєш. Я його донька.

— Що?!

Максим розгублено закліпав і перевів погляд із телефона на Ірину. Почути таке пояснення він явно не очікував. Ще недавно він був певен, що спіймав шпигунку конкурентів, а тепер перед ним стояла донька власника компанії. Ірина не стрималася й усміхнулася: приголомшений Максим виглядав мило й чарівно.

— Я люблю цю компанію з дитинства, — почала Ірина. — Завжди мріяла колись прийти сюди й працювати поруч із татом. Я багато до цього готувалася, а нещодавно дізналася, що у фірми серйозні проблеми. Це мене засмутило й стривожило. Я ж добре знаю батька й бачу, наскільки він розгублений. Не пам’ятаю, щоб він коли-небудь був таким. Зараз він справді не розуміє, як вчинити. Я вирішила допомогти йому сама. Поки тато поїхав, влаштувалася сюди прибиральницею, щоб дізнатися, що відбувається і чому компанія втрачає клієнтів.

— Класно ти придумала! — У погляді Максима з’явилися захоплення й повага. — Неймовірний план. Ти крута.

— Дякую.

Похвала Максима була Ірині приємна. З його погляду вона зрозуміла, що недавня підозра зникла, а натомість з’явилися захоплення й повага. Тепер у неї був союзник. Ірині здавалося, що доля фірми Максимові небайдужа: адже він спостерігав за нею, підозрюючи нову прибиральницю. Вона вже не сумнівалася, що він не видасть її Онищенкові й не стане заважати розслідуванню. Навпаки, допоможе розібратися в тому, що відбувається. Від думки, що тепер їй не доведеться діяти самотужки, стало легше.

— А в ноутбук я полізла ось чому. Хочу зрозуміти, що це означає.

Вона простягнула Максимові знайдені в смітті фотографії.

— Ти знаєш цих людей?

— Звісно. Молодий — Савчук. Другий — Коваленко. Наші головні конкуренти. Тільки що поруч із ними робить Оксана?

— От і я не розумію. Тато міг доручити їй таку зустріч?

— Сумніваюся. Дуже сумніваюся. Микола Аркадійович із ними не спілкується, знає, що вони працюють нечесно. Та навіть якби зустріч була з його відома, навіщо м’яти конверт і викидати знімки? Підозріло.

— Ще й як, — погодилася Ірина. — Тільки пароль до її ноутбука ніяк не можу підібрати.

— Це вже моя робота, — усміхнувся Максим. — Думаю, впораюся. Але пізніше: мені зараз на нараду. І тобі краще вийти. Ще помітять, скільки ти тут пробула, почнуть питати.

— Так, треба йти. А я поки збігаю через дорогу, до торговельного центру. Зроблю зліпок із ключа, і ми зможемо потрапити сюди будь-коли.

— Чудово придумано, напарнице!…