Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

Оксана не уявляла себе без галасливої виробничої метушні, без діловито сновигаючих людей, без роботи, у якої наче не існувало кінця. Усе це виснажувало її, але життя без цього здавалося неможливим. Лише на рідному комбінаті вона почувалася справді потрібною, корисною та важливою. Тут її досвід мав значення, її рішень чекали, а її відсутність помічали відразу.

Досить було згадати минулий рік, коли найсильніша застуда несподівано вклала Оксану вдома. Тоді дуже швидко з’ясувалося, наскільки на комбінаті звикли до того, що вона завжди перебуває на своєму місці й тримає цех у руках.

З очей і носа текло, маленьке тіло стрясав надривний, оглушливий кашель. Артем тоді рішуче забрав ключі від автомобіля, посадив дружину на диван і викликав дільничного лікаря. А Лариса зателефонувала дізнатися про хвору й насмішкувато повідомила:

— Усе, Оксанко, завтра комбінат закриваємо. Без тебе нам кришка. Генеральний пів дня носиться поверхами, на всіх горлає, твоя недолуга заступниця слідом метається. Користі жодної. Одужуй, виходь і відразу проси надбавку — незамінним належить. Я тобі давно товчу: тобі пристойно недоплачують.

Лариса, звісно, згущувала фарби. Але з авторитетом Оксани на підприємстві справді ніхто не сперечався. Як технологиню її визнавали всі, від старезного, як світ, Фомича з тарного цеху до керівництва конкуруючих фірм. Останні не раз обіцяли їй вищу зарплату та інші блага, аби тільки переманити до себе.

Майже 20 років її трудова біографія розгорталася перед усім комбінатом: дівчинка-підсобниця, що прибігала підробити вечорами, виросла в начальницю найбільшого цеху. Її любили, поважали, нею пишалися, а дехто й побоювався. Заздрісники теж знаходилися; їхні спроби підкопатися під Оксану неабияк веселили підприємство. Працівники, напучуючи недбайливих дітей, раз у раз наводили її за приклад:

— На Оксану Степанівну подивися! Ось на кого треба рівнятися. Це тепер вона Степанівна, а я її ще дівчинкою пам’ятаю: розгублена, конопата, кіска вічно з-під шапочки стирчить. За ту кіску Мишеням і прозвали. А зараз цехом іде — королева! Нічого від начальницького ока не сховаєш. Головний інженер перед нею на напівзігнутих скаче, що вже казати про інших. Від колишньої Оксанки самі веснянки лишилися. І ж сама всього досягла, своїми руками, своєю головою.

Важливішим і за визнання, і за пройдений шлях було інше: робота їй пасувала. Оксана любила її й уміла робити. Іноді здавалося, ніби невідома сила весь час спрямовувала її саме сюди — до того, щоб стати Оксаною Степанівною Ковальчук, висококласною інженеркою-технологинею молочної промисловості, начальницею цеху морозива, розробницею кількох нових сортів ласощів для дітей і дорослих. Дивно, якщо згадати, якою далекою вона була від цього на початку життя.

У дитинстві морозиво діставалося їй рази два на місяць, коли його все-таки довозили до селищної продуктової крамнички, більше схожої на будку. Селище старіло разом із мешканцями. Залишалися здебільшого старі, а нечисленна молодь, щойно починала щось тямити, уже мріяла назавжди вирватися з глушини. Ксюша мріяла про те саме: вирости, взяти маленьку валізу й з веселим завмиранням від страху сісти в автобус, скрип якого чути на всю вулицю. Він пов’язував їхній забутий ведмежий куток із великим, яскравим, справжнім світом.

Щось із неї неодмінно вийде — у цьому Ксюша не сумнівалася. Розумом природа не обділила, зовнішністю теж цілком: не красуня, звісно, але й не погануля. Характер бабуся називала чоловічим; упертості та рішучості вистачало. Підводило лише ім’я. Хіба таке личить сучасній дівчині? Зате по батькові звучало по-королівськи: Степанівна.

Від батьків, окрім прізвища та по батькові, їй нічого не дісталося. Навіть фотографій. Батька дівчинки ніхто не бачив, а мати приїхала вагітною з міста, де намагалася знайти своє щастя, і померла під час пологів. Єдина рідна людина, бабуся Віра Андріївна, ростила онуку як уміла. За всіх труднощів дівчинка наче наперекір обставинам росла жвавою, здібною й симпатичною. Мало хто побачив би в ній обділену долею сироту, виховану не надто грамотною сільською жінкою.

У мріях не було тісно: Ксюша то сяяла на сцені, то встановлювала один за одним рекорди на всесвітніх спортивних змаганнях. Згодом плани стали приземленішими. Можна стати чудовою хірургинею, можна — блискучою економісткою. Щоправда, з математикою вона не ладнала ще з перших класів, тож економічні надії виглядали сумнівними. Остаточний вибір бабуся почула несподівано, коли розглядала чвертні оцінки онуки.

— Оксано, алгебру ти зовсім занедбала. Так недовго й до трійки скотитися.

— Не скочуся, — вперто хитнула головою Ксюша. — Вона мені не потрібна. Краще історію з російською підтягну, їх складати під час вступу. Я на юридичний збираюся.

— Куди це? — здивувалася Віра.

— До університету, на юридичний факультет. Професія хороша, престижна. І вигідна, між іншим.

— Усе б вам вигоду шукати, — похитала головою бабуся. — Мабуть, час такий. А вирішила ти правильно. З твоїм характером тут робити нічого…