Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

Віра Андріївна онуку розуміла. Буйну вдачу, може, з часом і вдалося б приборкати, але відмовитися від мрії про гарне, сповнене подій життя Ксюша не змогла б. Начитана, з живою уявою, вона змальовувала своє майбутнє в усіх подробицях. Жодна з тих картин не вміщалася в селищі з єдиною курною ґрунтівкою, де й за годину ледве проїжджала машина. Що старшою ставала Ксюша, то нетерплячіше квапила час: швидше б полишити набридлі тишу та спокій.

До великого міста вона прибула, задерши носа. Щосили зображала, ніби задуха й метушня, що стиснули її з усіх боків, зовсім не страшні; ніби байдужі обличчя та сірі стіни не приголомшили її. Насправді важко було й дихати, й терпіти людську тісняву в маршрутці, й обживатися в кімнаті серед чужих речей і запахів.

А потім доля вдарила майбутню зірку юриспруденції по найболючішому місцю: за конкурсом до університету Оксана не пройшла. Довго не могла вкласти це в голові, не знала, що робити далі. Повернення додому вона відкинула. За бабусею сумувала, але до селища мала намір приїхати переможницею — ну, хоча б людиною, яка чогось досягла. Не вийшло зараз, вийде через рік. Уперто хитнувши головою, Ксюша записалася на підготовчі курси.

Курси потребували грошей, як і саме життя, і крихітна орендована кімната. Розміром вона нагадувала стінну нішу, де вдома стояли скляні банки до нового врожаю. І все ж із житлом пощастило: давня бабусина знайома, що перебралася до міста багато років тому, брала майже символічну плату. Ксюша посміхалася подумки: яке житло, така й ціна. Штору легко було засмикнути, не сходячи із середини кімнати; всю її довжину становили кілька невеликих кроків.

Це нічого не змінювало. Простора, зручна, стильно облаштована квартира чекала в майбутньому, осяяному перемогами на юридичній ниві. А поки потрібні були заробітки.

— Слухай, ходімо на молкомбінат, — якось запропонувала Лариса.

Вони познайомилися під час вступу: обом забракло прохідних балів, обидві журилися на лавці в університетському сквері. Удвох журитися виявилося веселіше. І доводити одна одній, що система випускних іспитів — нісенітниця, лотерея, а зовсім не перевірка знань, було приємніше, ніж повторювати це собі. Величезна, кричуща несправедливість! Підтримавши одна одну й поділивши велику піцу, Лара з Ксюшею вирішили дружити й надалі.

— Нещодавно оголошення трапилося, — вела далі Лариса. — Їм на сезон люди потрібні. Щось пакувати, щось розпаковувати. Роботи повно, особливого розуму не треба, платять начебто пристойно. Я ще школяркою там на канікулах підробляла, ми палички для морозива складали стосами. Одного разу нам за це цілий ящик морозива видали. Наїлися так, що наступного дня пів будинку сиділо, горло боліло.

Вислухавши спогади про золоте дитинство, Ксюша спробувала повернути подругу до сьогоднішніх турбот.

— Так, робота, — схаменулася Лариса. — Підемо й запитаємо на місці. Зараз літо, морозиво нарозхват, робочим рукам там завжди раді.

Перш ніж їх прийняли, довелося зібрати кілька довідок. Так Ксюша вперше потрапила на міський молочний комбінат — величезний, який вразив її і розмахом, і метушнею, і складністю життя, що тут вирувало. Спочатку дівчата разом з іншими прибирали приміщення й безкраю територію. Потім обох визнали здібними й, можна сказати, підвищили: відправили до пакувального цеху розбирати для виробництва нескінченні гори коробок та етикеток.

У Оксани справа, вочевидь, ішла моторніше, ніж у решти. Через пару місяців начальниця зміни сказала їй:

— Оксаночко, яка ж ти спритна! І роботи не боїшся, одразу видно. Шкода тримати на такій дурниці. Замовлю я за тебе слівце декому на виробництві. Нехай придивляться, може, заберуть до себе. Там і заробіток вищий, і займатися цікавіше.

Слівце вона замовила. Незабаром Ксюша вже стояла в білосніжному костюмі та шапочці біля стрічки, що безупинно бігла. Нею рухалися сотні жовтуватих вафельних циліндриків. Дівчина орлиним оком вишукувала, чи не затесався серед них тріснутий або поламаний виродок.

Спершу робота здавалася нехитрою, та несподівано припала до душі. Пояснити це Ксюша не могла. Їй подобався величезний цех із цілодобовою колотнечею, рівним гулом машин, ледь відчутною солодкістю в повітрі. Тут вона наче ставала частиною здорового, сильного організму — і раділа цьому.

— А чого тут дивуватися? — усміхнулася старша майстриня Тамара Григорівна. — Гарна в нас справа. Ти це відчуваєш, тому тобі й добре. Я тут уже скоро 40 років тупцюю. Цілих 40 років щастя без перерви! Ще б зарплату підняли… Хоча краще не треба: від такого щастя ненароком розірве…