Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

Може, жінка й справді забалакалася та схопила схожу сумку, не дивлячись? Схоже на те: з внутрішньої бічної кишеньки виглядало щось невелике, схоже на портмоне.

Оксані стало ніяково і перед самою собою, і перед господинею сумки, яку вона без жодних підстав уже встигла звинуватити в непорядності. Виходить, балакуча жінка й справді помилилася, схопивши схожий саквояж. І досі соромлячись своєї недавньої підозри, Оксана обережно вийняла з бічної кишені невеликий шкіряний гаманець і відкрила його. Грошей там виявилося небагато. Поруч лежали дві знижкові картки магазинів і кілька маленьких фотографій усміхнених дитячих облич різного віку — імовірно, то були онуки Галини Федорівни. Нарешті Оксана помітила папірець із багатообіцяльним написом «Мій телефон». Поруч стояли цифри. Вона з полегшенням зрозуміла, що тепер зможе зв’язатися з господинею та повернути переплутані сумки.

Тепер усе просто: набрати номер і сказати жінці, куди приїхати по сумку. Оксана вийняла записку — і знову завмерла. Цього разу здивування було куди сильнішим.

У прозорій пластиковій кишеньці залишилося маленьке фото. Дві жінки. Одну вона вже знала: Галина, здається, Федорівна, так відрекомендувалася недавня сусідка. У другу Оксана вдивилася широко розплющеними очима.

Світлана Борисівна. Її власна свекруха притискалася плечем до Галини Федорівни, весело всміхалася й дивилася просто в камеру.

Ну, знайомі вони, що ж тут незвичного? У житті всякі збіги трапляються. І все-таки знімок тривожив, утримував увагу; закрити портмоне Оксана не могла. Потім розгледіла, що саме її зачепило.

На Світлані Борисівні була тонка жилетка з овечої вовни, оздоблена гарним орнаментом. Оксана подарувала їй цю жилетку на день народження рівно два місяці тому.

— Дякую, люба… — Голос свекрухи тоді тремтів і раз у раз уривався. — Тільки куди мені таку річ носити? Я вже майже з ліжка не підводжуся. Чи ти мені вбрання для труни приготувала?

— Мамо, ну навіщо ти так! — стривожився Артем, який був тут-таки.

— А що, Тьомо, хіба неправда? Недовго мені лишилося. — На невістку Світлана Борисівна глянула з таким страдницьким виглядом, що Оксана ледь не заплакала. — Нехай подарунок полежить. Коли мене позбудетеся, собі забереш. Мені він уже ні до чого.

Жалість до свекрухи була майже нестерпною, а від погляду на чоловіка душа й поготів розривалася. У переляканого Артема тремтіли губи.

— Мамо, лягай у лікарню, будь ласка, — умовляв він.

Світлана Борисівна похитала головою.

— Не ображайся, синочку, тільки туди я не поїду. Не можу в лікарні, ти ж знаєш. Удома й стіни допомагають. А в місті мені зовсім зле стане, без свіжого повітря я ніяк. Ти не тривожся. Трохи відлежуся й піду, а справ же скільки! Траву не скошено, на городі бур’ян, смородина на землю сиплеться — боляче дивитися. Та ще троянди: якась мушка завелася. Засіб розвести я розвела, а обприскати ніяк сил не зберу.

Після тих слів Оксана взялася до дачних справ і працювала, аж поки в голові не почало темніти. Артем теж намагався допомогти, але з грядками давав собі раду напрочуд безглуздо. Довелося усунути його від городу; втім, на дачі вистачало й чоловічої роботи.

Так і повелося відтоді: кожні вихідні у Світлани Борисівни вони працювали від зорі до зорі. Особливо діставалося Оксані. В Артема останнім часом почалися якісь завали, він почастішав із відрядженнями на кілька днів. Вона теж працювала з ранку до вечора, зате вихідні проводила весело й бадьоро — під керівництвом свекрухи, немічної, але напрочуд чутливої до всього, що робилося на ділянці. Кінця цьому не передбачалося.

— Ксюшо, як тобі здається, мамі легше? — питав чоловік, коли все ж вибирався на дачу. — От сьогодні вона наче кращий вигляд має. Ти не помітила?

Оксана кивала із серйозним обличчям. Вони обоє, розуміла вона, обманювали одне одного, аби не так тривожно було.

А на фотографії сміялася квітуча жінка, на вигляд зовсім не схожа на хвору. Жилетка не залишала сумнівів: знімок було зроблено саме тоді, коли свекруха скаржилася їм на безсилля. Оксана знову дивилася на неї й не знаходила пояснення. Втім, гадати ні до чого. Можна нарешті дізнатися правду — для початку в Галини Федорівни. Її номер лежав тут-таки.

Щойно Оксана набрала його, як перший гудок урвав гучний голос:

— Алло! Хто телефонує? Алло!

— Добрий день, це Ксюша. Ми годину тому на вокзалі з вами розмовляли. Пам’ятаєте?…