Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

Уранці вирішили послати людину. Ковальчук запропонував себе, але за віком не підійшов. Тоді йти зголосився 32-річний Максим Гончаренко. Йому видали портативну рацію, надягли страхувальний пояс і пристебнули трос. Прохід на той час розширили приблизно до метра.

Гончаренко проліз крізь стіну й став на мокру землю просто неба. У шахті трос тягнувся в отвір серед породи на глибині 1200 м. Зовні він виходив із невеликої темної діри в бетонній підпірній стіні біля житлового будинку. З того боку стіна була завтовшки менш як метр.

— Максе, мене чути? — запитав Ковальчук.

— Чути.

— Як ти там?

— Холодно. Дихається як завжди. Небо справжнє.

Гончаренко підвів голову.

— А якщо підроблене, то зроблено чудово.

Люди трималися віддалік. Першим підійшов Яременко, простягнув руку, і Максим потиснув її. Згодом Дорошенко казав, що нічого дивнішого за це рукостискання не було: двоє радянських людей у звичайних куртках, кожен упевнений у справжності власного Радянського Союзу.

Відійти дозволили лише до найближчого перехрестя. Камера працювала, Гончаренко перелічував по рації побачене:

— Продуктовий. Аптека, перукарня. Пам’ятник шахтарям. Зупинка.

Район уже оточили; перехожі зупинялися, розглядаючи його. На центральній площі висів великий портрет незнайомого Гончаренкові державного діяча.

— Це хто? — запитав він Яременка.

Той назвав прізвище. У штреку 1987 року Остапенко різко підвів голову.

— У нас такої людини взагалі немає? — запитав Коваленко.

— Ніколи не чув цього прізвища.

Гончаренко пішов далі. Біля будинку культури він побачив на дошці карту й попросив зняти її. Кам’янка займала місце, де в їхньому світі були ліс і кілька невеликих селищ. На північній околиці карти була позначена Глибока-12.

— Туди можна потрапити? — запитав Максим.

— Не можна.

— Чому?

— Я казав: шахта закрита.

— Мені треба на неї подивитися.

Після короткої розмови з військовими йому дозволили доїхати до зовнішньої огорожі. Дорога зайняла близько 20 хвилин. Що ближче вони під’їжджали, то менше говорив Гончаренко. Нарешті з рації долинуло:

— Григорію Федоровичу.

— Так?

— Вона така сама.

— Шахта? Уся?

— Копер старий, інший. А розташування те саме. Адміністративний корпус, під’їзд — усе на своїх місцях.

Ковальчук заплющив очі. З 1961 року він працював на Глибокій-12, і в його світі її не закривали в 1959-му.

— На головний корпус поглянь.

— Бачу.

— Ліворуч від нього стара котельня.

Після паузи Максим відповів:

— Стоїть.

— Бетонний резервуар за нею?

— Теж є.

— А праворуч…

Бригадир замовк.

— Праворуч що?

— Нічого.

Гончаренко наблизився до огорожі. Іржава табличка на воротах попереджала: «Небезпечна зона. Прохід заборонено».

— Після аварії законсервували все, — сказав Яременко.

— А що тут сталося насправді?

Яременко довго мовчав.

— У 1959 році прохідники пробили стіну на горизонті 1200 м.

У штреку 1987 року тепер було чути лише гул вентиляції. Ковальчук повільно повернувся до Остапенка.

— Як ми.

Яременко продовжив:

— По той бік виявилося місто.

Гончаренко завмер біля воріт.

— Яке?

— Не наше.

— А люди?

— Туди пішла група. За нею — наступна. Через три дні зв’язок обірвався. Потім із проходу почали виходити люди.

— Що за люди?

— На вигляд нічим не відрізнялися. Казали, що вони наші шахтарі.

Ковальчука пересмикнуло.

— І що ви з ними зробили? — запитав Гончаренко.

— Ізолювали.

— За що?

— Деякі справжні шахтарі в цей час залишалися нагорі.

Яременко витримав паузу.

— Однакових людей у нас стало по двоє.

Остапенко одразу наказав Гончаренкові повертатися. Відповіді не було.

— Максиме, назад!

Рація мовчала.

— Гончаренку!

Нарешті крізь шипіння почулося:

— Я чую.

— Негайно повертайся.

— Зачекайте, що відбувається? Тут хтось іде.

Закріплена на грудях камера показувала шахтні ворота. За іржавою сіткою, між покинутими будівлями, стояв чоловік у старій шахтарській робі. Поки що далеко, але він наближався. Яременко відступив.

— Назад!

— Хто це? — запитав Гончаренко.

Йому не відповіли. Чоловік дійшов до воріт, і стало видно обличчя. Першим його впізнав Ковальчук.

— Макс.

Гончаренко мовчав. За огорожею стояв він сам, тільки приблизно на 20 років старший. Обриси обличчя, шрам над лівою бровою, трохи викривлена після давньої травми кисть — усе збігалося.

Старший Гончаренко подивився в камеру…