Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

— Ви таки відкрили.

Гончаренко й досі не міг вимовити ні слова. Чоловік за воротами підійшов на крок ближче.

— У вас зараз який рік?

— Вісімдесят сьомий, — нарешті озвався Максим.

Чоловік заплющив очі.

— Отже, час іще є.

— Навіщо?

— Щоб закрити прохід.

— Хто ви?

— Ти ж знаєш.

— Ні.

— Знаєш.

Максим торкнувся шраму; за огорожею рука піднялася до такого самого шраму.

— Що тут сталося? У шахті?

— Ми знайшли місто. Як і ви.

— Яке місто?

— Ваше.

Ковальчук поглянув на Остапенка. Уже неможливо було зрозуміти, з якого боку все почалося.

— У 1959 році ми відкрили прохід туди, де тривав 1976-й, — провадив старший Гончаренко. — Там прохід відкрили ще раніше. А згодом виявилася третя сторона.

— Яка?

Чоловік подивився на занедбаний копер.

— Та, де стояло порожнє місто.

Металевий удар долинув із глибини шахтного двору. Яременко зблід, а старший Гончаренко різко обернувся.

— Ідіть звідси.

Удар повторився, за ним пролунав третій.

— Що там? — запитав Максим.

Його двійник уже відступав від огорожі.

— Ми тримали шахту закритою 28 років. Тільки боялися ми не вашого світу.

— А чого ж?

Чоловік зупинився.

— Ці проходи з’єднують не два світи.

З-за адміністративного корпусу повільно показалася одна людська постать, потім друга, тоді третя. Шахтарський одяг на всіх трьох був із різних років, а обличчя — знайомі: Ковальчука, Остапенка й молодого Романа Шевченка.

Старший Гончаренко знову подивився в камеру.

— Вони з’єднують усе.

Максим позадкував. Яременко вхопив його за рукав.

— Негайно в машину!

Але погляд молодого шахтаря залишався прикутий до трьох постатей між покинутими будівлями. Вони не йшли слідом, узагалі не рухалися, ніби давали час роздивитися себе. Той, хто мав обличчя Ковальчука, виглядав приблизно на десять років старшим за Ковальчука, який зараз дивився на екран у штреку. Його каска із широкою білою смугою була незнайомого зразка. Другий, схожий на Остапенка, навпаки, здавався молодшим за інженера. Третя постать була майже точною копією Романа Шевченка; лише робочий одяг на ній був укритий сірим пилом, а на грудях висів металевий жетон.

— Ромо… — тихо промовив Ковальчук.

— Це не я.

Роман стояв біля нього, не відриваючись від екрана. Відповіді він не отримав.

Максим трохи підняв камеру. З-за воріт швидко заговорив його старший двійник:

— Не заговорюй із ними.

— Чому?

— Вони запам’ятовують.

— Що саме?

— Усе.

Перша постать біля адміністративного корпусу ступила вперед. Старший Гончаренко ляснув долонею по сітці.

— Тікай!

Яременко потягнув Максима до ГАЗ-69. Вони сіли й рушили назад до міста. Поки дерева не затулили шахту, нагрудна камера встигла показати біля воріт уже чотири постаті. Остання з’явилася, коли вони від’їжджали: маленька, чи то жінка, чи то підліток. Обличчя годі було розгледіти.

Дорогою Максим кілька разів ставив запитання, однак Яременко заговорив лише серед житлових кварталів.

— Ми вважали, що в 1959 році це закінчилося.

— А людина з моїм обличчям?

— Він прийшов у шістдесят першому.

— Звідки прийшов?

— Із шахти.

— І ви його там залишили?

— Він повернувся туди сам.

— Навіщо?

— Казав, що зобов’язаний наглядати за проходом.

— Ви повірили?

Яременко подивився у вікно.

— Після пережитого ми повірили б у що завгодно.

Максим попросив розповісти, що ж сталося. Яременко почав із 1959 року. У його світі шахта Глибока-12 сягнула глибини 1200 м значно раніше. 3 листопада прохідники дісталися невідомої порожнини. За породою виявилася бетонна кімнатка з дверима. Далі тягнувся коридор, що виводив на поверхню іншого міста — у 1976 рік.

Місто називалося Приозерськом. За тамтешніми картами воно розташовувалося в тій самій області, що й Кам’янка, але в Яременка міста з такою назвою не існувало. Спочатку сусідство нікого не лякало: через прохід передавали газети, карти, різні речі. Відмінності в історії виявилися швидко. У світі 1976 року деякі події завершилися інакше, міста мали інші назви, техніка розвивалася дещо швидше. Люди при цьому залишалися звичайними людьми.

На четверту добу шахтар із Кам’янки повернувся через перехід. Нагорі на нього вже чекав чоловік, який нічим від нього не відрізнявся. Той казав, що прийшов із Приозерська, але документів не пред’явив — їх у нього не було. Слідом за ним з’явився другий двійник, потім третій. Серед людей, чиї обличчя вони мали, були й ті, хто жодного разу не перетинав кордону…