Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

— Звідки вони бралися? — запитав Максим.

— Із проходу.

— Отже, з Приозерська?

— Спочатку й ми так вирішили. Але звідти повідомили: люди не наші.

— А якщо обманювали?

— Ми припускали це. Поки нам не передали фотографію.

— Що на ній було?

— У них теж з’явилися двійники. Наші.

Через тиждень у бетонному коридорі між світами знайшли нові двері. Раніше їх там не було. Вони вели до третьої шахти. Розвідувальна група піднялася з неї й побачила місто, майже невідрізненне від Кам’янки, тільки без мешканців.

Відчинені квартири, їжа на столах, автомобілі на вулицях — усе залишилося на місцях. Електрика працювала, годинники відлічували час. Із радіоприймачів лунали музика й новини, хоча дикторів ніхто так і не побачив.

— Який рік був там?

— 1964-й.

Максим подивився на Яременка.

— Той самий, що у вас зараз?

— Так.

— І ви думаєте…

— Це не припущення. Я знаю: наш рік поступово наздогнав їхнє місто.

— Як це?

— Того дня, коли ми туди потрапили, у них уже було 18 жовтня 1964 року.

— А у вас ще 1959-й?

— Саме так.

Кілька секунд Гончаренко мовчав.

— Отже, час там стояв?

— Він плинув інакше. Годинники то йшли, то місяцями показували той самий час. Потім дата перестрибувала вперед. Що сталося з мешканцями, невідомо.

— А двійники?

Яременко глянув на нього.

— Вони з’явилися після того, як ми ввійшли до порожнього міста.

ГАЗ-69 зупинився біля проходу. Остапенко відразу звелів Максимові повертатися в 1987 рік. Той обернувся перед отвором:

— Ви його закриєте?

Яременко кивнув.

— Спробуємо. Якщо не вдасться, закривайте зі свого боку.

— Якщо не вийде?

— Тоді закривайте у себе.

По той бік Ковальчук допоміг Гончаренкові спуститися на підлогу штреку. Максим найперше оглянув власні руки, потім обличчя навколо, наче пересвідчувався, що повернувся.

— Я там бачив себе.

— Ми теж бачили, — відповів Ковальчук.

Остапенко зажадав негайно замурувати отвір, але Коваленко зупинив робітників.

— Зачекайте.

— Чого чекати?

— Вони збираються закривати прохід зі свого боку. Треба спершу подивитися, що станеться.

— А якщо звідти щось вийде?

— Тут озброєна охорона.

— Ви розповідь чули?

— Саме тому й кажу.

Остапенко й Коваленко засперечалися. Зрештою домовилися ще на дві години залишити отвір відкритим, під охороною. Згодом саме це рішення назвуть головною помилкою.

О 08:43 зв’язок із Кам’янкою обірвався. Зображення вулиці залишалося, але люди зникли. Спочатку це пояснили евакуацією, потім розгледіли автобус посеред дороги: двері відчинені, водія немає. На тротуарі валялася сітка. У вікні ворушилася фіранка, проте до нього ніхто не підходив.

Остапенко викликав Яременка через гучномовець. У відповідь нічого не пролунало.

— Вони пішли, — сказав Кравченко.

— Куди за 20 хвилин могли піти 70 000 людей? — запитав Ковальчук.

На дитячому майданчику й далі гойдалися гойдалки, хоча вітер ледь відчувався. Потім із будинку номер 17 вийшов чоловік і спокійно попрямував до отвору. Ковальчук упізнав Яременка.

— Петре Юхимовичу!

Чоловік зупинився.

— Що у вас сталося?

Він дивився вглиб проходу.

— Та дайте ж відповідь!

Замість відповіді з’явилася усмішка. Саме вона й насторожила бригадира: справжній Яременко усміхався рідко.

— Закривайте, — неголосно сказав Гончаренко.

Остапенко ввімкнув мікрофон.

— Де всі інші?

— По домівках.

— Чому на вулицях нікого?

— День робочий.

— Куди поділося оточення?

— Про яке оточення ви говорите?

Інженер вимкнув мікрофон.

— Це інший.

Чоловік ззовні наблизив обличчя до отвору.

— Юрію Вадимовичу…

Остапенко завмер. Яременко не мав знати його по батькові: принаймні перед камерою інженер повністю не відрекомендовувався.

— Розширте отвір, — провадив чоловік. — Хіба зручно так розмовляти?

Остапенко відступив.

— Починайте. Закриваємо.

Робітники принесли металевий щит. З іншого боку знову заговорили:

— Григорію Федоровичу, хіба ви не хочете дізнатися, де ваш син?

Ковальчук зблід. Павло загинув в автомобільній аварії в 1983 році. У шахті про це знало багато хто. За стіною — не міг знати ніхто.

— Не слухайте його, — сказав Остапенко.

— Тут ваш син живий.

Бригадир ступив до проходу, але Гончаренко втримав його.

— Григорію Федоровичу!

— Відпусти.

— Це ж не Яременко.

— Знаю.

— Тоді навіщо ви туди?

— Хочу почути…