Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

За отвором усмішка стала ширшою.

— Він одружений, живе на вулиці Польовій. У вас онука.

Ковальчук дихав насилу.

— Як звати?

— Іра.

Бригадир заплющив очі. Саме так Павло колись хотів назвати доньку — вони говорили про це, обговорюючи майбутніх дітей. Це могло бути випадковістю, але збіг виявився надто точним.

— Звідки тобі це відомо?

— Світ не один, Григорію Федоровичу. Усе, що могло статися, десь стається.

Остапенко звелів ставити щит. Лише коли метал почав перекривати отвір, обличчя ззовні змінилося.

— Не треба.

Половина проходу сховалася.

— Не закривайте! Ми можемо вам показати!

Голос гучнішав, а щит піднімали вище. Крізь щілину, що залишилася, Ковальчук побачив десятки людей за спиною Яременка. Вони мовчки виходили з під’їздів і зупинялися на вулиці. Серед них можна було впізнати шахтарів, самого бригадира, Остапенка, Дорошенка, Шевченка, навіть полковника Коваленка. Одні двійники були молодші, інші старші. Один Ковальчук стояв геть сивий, іншому можна було дати років 30.

— Закривайте! — крикнув Остапенко.

Щит став на місце. Поки його кріпили анкерами, ззовні застукали кулаками, а потім почали бити чимось важким. Метал дрижав.

— Швидше!

Краї заливали сумішшю, що швидко твердне. Удари посилювалися й раптом обірвалися. Усі завмерли. За кілька секунд праворуч, у товщі породи, заскреготіло. Шевченко освітив стіну: нею тягнулася тонка вертикальна тріщина.

— Вони прокладають інший прохід, — сказав Максим.

Коваленко розпорядився вивести людей зі штреку. Перед відходом заклали заряди; о 09:17 ділянку номер 32 підірвали. Обвал охопив кілька десятків метрів виробки й повністю відрізав доступ до стіни.

Нагорі роботу шахти частково зупинили, пояснивши це аварійною геологічною ситуацією. Нічну зміну розмістили окремо від решти й заборонили обговорювати те, що сталося.

Об 11:40 у диспетчерки задзвонив внутрішній телефон. Табло показувало номер 32, хоча кабелі там знищило вибухом. Диспетчерка зняла слухавку, послухала кілька секунд і покликала начальника зміни.

— Хто говорить? — запитав він.

Відповів голос Ковальчука:

— Відчиніть. Ми залишилися по той бік.

Сам бригадир у цей час сидів нагорі, в адміністративному корпусі. Телефон вимкнули, але через десять хвилин дзвінок повторився. Тепер чули Шевченка, потім Гончаренка, потім Остапенка. Кожен запевняв, що справжня людина залишилася за стіною, а замість неї піднялася копія. Після третього дзвінка Коваленко наказав повністю знеструмити внутрішню мережу. Лише тоді телефони замовкли.

Увечері зі столиці прибула спеціальна група. З нею приїхав фізик Валерій Романович Клименко, який уже працював з аномальними просторовими явищами. Вислухавши учасників, він запитав:

— Коли ви зазирали туди, місто й краї отвору було видно одночасно?

Ковальчук не зрозумів, до чого це запитання.

— Звісно.

— Ви точно пам’ятаєте?

— Так.

— І все ж подумайте.

Гончаренко згадав про нагрудну камеру. Клименко розібрав її запис покадрово. З боку шахти стіна здавалася завтовшки близько метра, однак під час проходження крізь отвір приблизно сім кадрів поспіль були суцільно чорними. За тієї швидкості запису це тривало менш ніж секунду.

— І що це означає? — запитав Коваленко.

— Камера пройшла не крізь стіну.

— Крізь що ж?

— Через проміжок.

— Якої він довжини?

— До нього поняття довжини незастосовне.

На папері Клименко поставив дві крапки.

— Візьмімо дві кімнати, у яких немає спільної стіни. Тут пробили отвір, а вихід отримали там. Їх пов’язує не тунель, а радше якась спільна межа.

— Скільки таких світів? — запитав Остапенко.

— За розповіддю Яременка — щонайменше чотири, якщо він каже правду.

— А якщо ні?

Фізик подивився на інженера.

— Тоді набагато більше.

Наступного дня обстежили інші глибокі виробки, шукаючи бетонні прошарки. Знайшли три: на позначках 1130, 1186 і 1214 м. Вертикальні стіни немов врізалися в природну породу. Розкривати їх не стали; обмежилися ультразвуком. За першою та другою прилади виявляли порожнечу, від третьої сигнал повертався так, наче далі був метал.

За наполяганням Клименка встановили мікрофони. Перша ніч минула без звуків. Другої ночі, о 00:06, за стіною номер два почули машини, голоси, музику. Увімкнули запис; через кілька хвилин у ньому розрізнили радіопередачу. Диктор говорив російською й назвав дату: 21 жовтня 2003 року.

У кімнаті, де все ще був 1987-й, ніхто не заговорив.

— Не розкривати, — розпорядився Клименко.

Наступної ночі за стіною номер один прозвучала інша дата — 14 травня 1948 року. Третя, як і раніше, не пропускала мови. Звідти час від часу долинав металевий звук, ніби зі зворотного боку повільно протягували важкий предмет…