Шахтарі на глибині 1200 метрів знайшли прохід до міста з іншого часу

— Виходить, шахта стоїть на перехресті? — запитав Ковальчук.

— Можливо, річ не в шахті.

— А в чому?

— У самому місці.

Клименко показав старі геологічні карти: усі виявлені стіни йшли вздовж одного давнього глибинного розлому.

— Ми не створювали переходу. Випадково дісталися туди, де межа тонша.

— Але чому бетон?

— Оце й тривожить найбільше.

— Чому?

— Бетон означає, що до нас ці місця вже знайшли.

У будівельних архівах Глибокої-12 не виявилося жодного проєкту бетонних споруд на глибині 1200 м. Зате серед документів 1957 року знайшли запис: «Після досягнення позначки 1180 подальшу проходку в східному напрямку припинити». Причин не пояснювали. Розпорядження підписав інженер Євген Черненко, який, за офіційними відомостями, загинув у 1958 році.

У його особовій справі збереглася фотографія. Ковальчук одразу попросив збільшити обличчя.

— Я його бачив.

— Де?

— У Кам’янці.

— Коли?

— На вулиці, у натовпі. Перед тим як закрили прохід.

Порівняння із записом підтвердило його слова. Чоловік із фотографії 1957 року стояв серед людей у 1964-му, але мав вигляд приблизно на 20 років старшого.

Клименко зажадав усі матеріали Черненка. У закритому архіві знайшовся зошит: звичайні геологічні нотатки майже до кінця, а на останніх сторінках — щось зовсім інше.

«Дверей під землею не буває: там є лише місця збігу». «Безпека різних сторін неоднакова». «Якщо людині відомо те, про що ви їй не говорили, відповідати їй не можна за жодних обставин». В останньому записі йшлося: «Якщо побачите своє місто порожнім, негайно закривайте перехід. Порожнє місто не порожнє».

Коваленко наказав законсервувати весь горизонт 1200 м. Але вранці 23 жовтня прохід виявили нагорі, в адміністративному корпусі. Прибиральниця відчинила стару комору на другому поверсі. Замість відер і швабр перед нею виявилася вулиця. Вона закричала й утекла.

Коли прийшли Ковальчук, Коваленко й Клименко, двері лишалися відчиненими. За порогом було їхнє власне шахтарське селище, не Кам’янка: знайомі будинки, магазин, автобусна зупинка, пам’ятник біля будинку культури. Тільки вікна були вибиті, крізь асфальт росла трава, на дорозі іржавіли автомобілі. Над покинутими будівлями стояло темно-сіре небо.

— Усередину не заходити, — одразу сказав фізик.

Ковальчук підійшов до порога. На протилежному боці вулиці виднілася табличка з назвою їхнього селища.

— Це тут?

— Ні. Тут і зараз — за вашою спиною, — відповів Клименко.

На стіні будинку культури залишився вицвілий плакат. Коваленко розгледів у бінокль дату: 1994.

— Сім років. Що могло статися за сім років?

Ніхто не знав. В одному з вікон навпроти за брудним склом з’явилася людина. Тепер бінокль підняв Ковальчук і побачив себе — старого, худого, з довгою сивою бородою.

Двійник дивився просто на двері. Потім підняв аркуш паперу з написом великими літерами: «Не зачиняйте».

— Зачиняйте, — сказав Клименко.

Бригадир залишився на місці. Старий квапливо перевернув аркуш: «Якщо зачините, вони відчинять у вас».

— Хто вони? — прошепотів Ковальчук.

Немов почувши, двійник указав униз. З-за рогу вийшла людина, слідом іще одна. На вигляд звичайні люди, але рухи збігалися, і швидкість була однаковою. Потім вулицю заповнили десятки чоловіків, жінок і дітей. Усі прямували до дверей; серед облич упізнавалися знайомі.

Клименко захряснув стулку. Тієї ж миті знадвору вдарили. Удар повторився.

— Тепер зрозуміло? — запитав Ковальчук. — Стіна внизу не була входом.

Він дивився, як тремтять двері комори.

— Вона була кришкою.

За хвилину стукіт урвався. Майже одразу задзвонив телефон на столі секретаря в коридорі. Коваленко кілька секунд слухав, потім повільно простягнув слухавку фізикові.

— Вас.

— Слухаю.

Клименко почув власний голос:

— Валерію Романовичу, ви помилилися.

Фізик зблід.

— Хто говорить?

— Ви знаєте.

— Ні.

— Проходи розширюються не тому, що їх відкрили.

— А чому ж?

— Тому, що їх помітили.

Клименко стиснув слухавку.

— Чого ви хочете?

— Щоб ви й далі дивилися.

Зв’язок обірвався.

Того ж вечора знайшли двоє нових дверей: у бетонній стіні вентиляційної будівлі та в порожньому гаражі. Раніше їх не було. Відчиняти не стали. Перші закрили привареними металевими листами, другі заклали цеглою.

Уночі за кладкою кілька годин лунали кроки. Хтось ходив і неголосно називав працівників на ім’я. Уранці голоси стихли, зате в стіні виявили треті двері.

— Закриваємо один прохід — отримуємо наступний, — сказав Клименко.

— Що ж робити? — запитав Коваленко.

— Припинити взаємодію.

— Яким чином?

— Евакуювати шахту, усе вимкнути. На стукіт, на голоси, на телефонні дзвінки ніхто не відповідає. Нових дверей ніхто не відчиняє.

— А якщо вони самі відчиняться?…