Він знайшов цуценя вівчарки, яке замерзало в коробці. Те, що зробив пес, неймовірно…

Тихе дряпання долинуло з-під залізного ліжка. Микола присів і побачив у глибокій тіні дві бурштинові цятки. Грім забився до стіни, втягнув голову в плечі й стежив за людиною так, ніби чекав удару. Тепло повернуло йому сили, але разом із ними повернувся й пережитий страх.

Чоловік зробив обережний крок. Цуценя вишкірило маленькі зуби й низько загарчало. Звук тремтів і часто уривався, проте не залишав сумнівів: якщо рука наблизиться, Грім захищатиметься. За виснаженим тілом і старими саднами можна було зрозуміти, що людський дотик раніше не обіцяв йому нічого доброго.

Микола опустився на коліна, відвернув обличчя й повільно простягнув відкриту долоню. Він говорив тихо, обіцяючи, що тут ніхто не завдасть болю. Але цуценя лише сильніше притиснулося до стіни. Тоді Микола побачив у ньому себе: один ховався під ліжком, інший — у будинку на краю лісу, й обидва сприймали будь-яке наближення як загрозу.

Він згадав, як сам перестав відповідати на дзвінки колишніх товаришів. Ті пропонували приїхати, мовчки посидіти, допомогти з переїздом, але Микола чув у кожній пропозиції спробу змусити його знову говорити про загиблих. Він відштовхував людей раніше, ніж вони могли підійти близько. Грім робив те саме єдиним доступним йому способом — зубами, гарчанням і прагненням стати непомітним.

Довіри не можна вимагати або отримати силою. Чоловік прибрав руку, підвівся й сказав, що погоджується на правила нового мешканця. Він поставив миску з уже прохололою їжею за кілька кроків від сховку, відійшов до печі й повернувся спиною.

Навіть місце для миски довелося обирати обережно. Надто близько до ліжка — і цуценяті довелося б їсти в тісноті, не бачачи виходу; надто далеко — і воно не наважилося б покинути тінь. Микола поставив її так, щоб Грім міг контролювати кімнату й будь-якої миті відступити. Для наляканої тварини можливість вибору була важливішою за голод.

Минуло близько десяти хвилин. Микола дивився на вогонь і намагався не рухатися. Нарешті кігті ледь чутно зашкребли по дошках. З-під ліжка з’явився чорний ніс, потім напружена мордочка. Грім втягував запах їжі й постійно перевіряв людину поглядом. Зробивши кілька коротких перебіжок, він дістався миски й почав квапливо їсти.

Будь-який скрип стільця змушував цуценя завмирати. Микола сидів нерухомо, доки не припинилося плямкання. Коли згодом він зазирнув під ліжко, Грім знову ховався біля стіни, зате миска була вилизана до металевого блиску. Цього вистачало.

Уранці буря стихла. Замети піднялися майже до підвіконь, дорога зникла, і розмову про притулок можна було відкласти. Микола знову розтопив піч і приготував їжу. Він не заглядав у сховок, не кликав цуценя й не намагався торкнутися. Усе відбувалося в одному й тому самому порядку, щоб будинок перестав здаватися непередбачуваним.

Надвечір Грім висунув голову, поки Микола залишався в кімнаті. Він не наважився вийти, але й не сховався одразу. Їхні погляди зустрілися лише на кілька секунд. Для будь-кого іншого це нічого не означало б. Микола ж зрозумів, що отримав першу обережну відповідь…