Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

Степан обвів усіх поглядом. Після нього слово взяла Тамара Григорівна.

— А тепер послухай мене, Іро. По-людському я теж винна. Але навіть зараз не можу сказати, що вчинила б інакше. Степан тоді сам був схожий на мерця. Розповів мені все, був у відчаї, збирався йти з повинною до поліції. Я не пустила. Заборонила. Мати не може погодитися на те, щоб син перекреслив собі життя. Я розуміла: їх шукатимуть. Але віддати його до в’язниці просто тоді не могла.

— І Генку було шкода, — провадила вона. — Я його мало не від народження знала. Безшабашний, так, але який чуйний. Мій непутящий чоловік помер — вони зі Степаном удвох дачний будинок полагодили. Вітя теж допомагав.

— Більше під ногами в них крутився, — вставив Віктор.

— Маленький ще був, — Тамара Григорівна усміхнулася йому.

Потім знову подивилася на Іру. У її голосі з’явилося благання:

— Не уявляю, як просити пробачення за таке. Не кожному й під силу пробачити. Тоді для мене існувала лише моя сім’я, аби тільки в нас усе минулося. А загиблого хлопця, Артема, я вважала поганою людиною: сам одружений, навіщо зв’язався зі Світланою? Про його близьких навіть не замислилася. Лише тепер розумію, що їм довелося пережити.

— Далі тобі вирішувати, — сказала вона. — Ти теж наша сім’я. Нам твій спокій так само важливий. Якщо захочеш домагатися справедливості, Степан готовий. Він сказав, що готовий…

Договорити Тамара Григорівна не змогла. Закрила обличчя долонями й заплакала беззвучно.

Іра підвелася, підійшла до неї й обійняла.

— Тамаро Григорівно, а де тут справедливість? Може, Геннадій і мав по-своєму рацію, вирішивши покарати за зраду. Раніше за це карали. Частіше, звісно, жінок, але суті це не змінює. Виходить, і Артем сам винен. Повернувся б того вечора до мене, до дружини, замість того щоб іти до коханки, — лишився б живий.

— Я нікуди не піду й нічого не робитиму, — провадила Іра. — Те, що ви сьогодні розповіли, від мене ніхто не почує. Артемові вже не допомогти. І не хочу, щоб люди, які ще пам’ятають Тьому, дізналися про зради й причину його загибелі. Залишимо все як є. Тільки каблучку дозвольте забрати. Нехай зберігається в мене — на згадку про час, коли ми з ним усе ж були щасливі.

Знадобилося чимало часу, щоб історія, витягнута на світло, знову загубилася в глибині пам’яті. Від неї лишався глухий відгомін: для одного — докір сумління, для іншого — маленький важкий камінчик, що часом заважав сповна відчути щастя.

Лише одній людині Іра відкрила правду — точніше, розповіла, чим завершилася та страшна історія. Це була Світлана, яка сама брала участь у подіях і стала їхньою причиною.

Після їхньої розмови Світлана перестала перешкоджати зустрічам Віктора з Денисом. Хай Дениско, можливо, й не був йому рідним — сам Віктор чужим його не вважав. Він сумував за хлопчиком, якого колись заколисував на руках.

Світлана почала часто бувати в храмі неподалік від свого селища й давати гроші на його відновлення. Лише літньому священникові, який там служив, вона зізналася, що з її вини загинула людина.

А ще, наскільки це правда — невідомо, їй часом снилася жінка, яка знайшла й поховала тіло Артема. Уві сні та жила в глухому селі біля річки. Багато років тому там утонув її чоловік, і після цього вона була трохи не при собі. Світлана прокидалася, але все побачене лишалося таким виразним, що вона сумнівалася, чи був це сон.