Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

Віктор мовчав, наче намагався повірити в те, що почув.

— Далі ще гірше. Твій брат дізнався про них. Він збив Артема в неї на очах. І на мотоциклі тоді сидів не сам.

Останні слова Іра видихнула. Вони замовкли. З кухні долинало цокання годинника; здавалося, крізь нього можна почути удари двох сердець.

Потім Віктор пригорнув дружину до себе.

— Я не знав, Іро. Нічого цього не знав, — прошепотів він, а тоді обійняв міцніше й заговорив твердо: — Але розлучити нас я цьому не дам. Чуєш? Не відгороджуйся від мене. Розбиратися будемо разом. І вирішувати, як жити далі, теж.

Залишати Іру саму з її переживаннями Віктор більше не хотів. Не хотів і нових таємниць між ними, тому зателефонував братові при ній.

— Степане, те, про що я збираюся спитати, ти навряд чи обговорюватимеш телефоном. Краще терміново прилітай.

— Що у вас сталося? — стривожився брат.

— У мами знайшлася обручка. З’ясувалося, що це каблучка Іриного чоловіка.

— Каблучка?

— Подумай. Мені здається, ти сам зрозумієш, про яку я кажу.

— Уже зрозумів, — з придихом озвався Степан. — Зачекай. Чийого чоловіка? Ти про свою Іру?

— Так, про мою.

— Господи…

Брат ненадовго замовк, наче збирався на силі, потім уривчасто сказав:

— Завтра вранці прилечу.

Того ж дня Іра забрала дочку й повернулася додому з Віктором. Як же вона скучила за звичним життям. Лерочка раділа своїм іграшкам і ліжечку, довкола все дихало затишком. Знову бути вдома, зі своїми, виявилося так добре, що Іра подумала: тепер це вже нічого не змінить. Артема не повернути, а щастя її родини для неї важливіше.

Літак Степана приземлився о 8 ранку. О 9:30 вони вже були в Тамари Григорівни, у тій кімнаті, де Іра знайшла каблучку. Молодших дочок свекруха відправила погуляти з Лерочкою: дітям за такої розмови робити було нічого.

Віктор зателефонував матері рано-вранці, коротко пояснив, що сталося, й попередив про приїзд. Цього разу їй не знадобилося пригадувати, про яку каблучку він говорить. Стало зрозуміло, що дещо Тамарі Григорівні все-таки відомо.

Степан виглядав так, що на нього боляче було дивитися. Утім, решта, зокрема й господиня, були не кращі. Усі четверо влаштувалися у вітальні — на дивані й стільцях. Першим заговорив Степан, звертаючись до Іри:

— Відразу скажу: мотоциклом тоді керував не я. Та це не робить мене менш винним.

Він нервово провів рукою по неголеному підборіддю, судомно зітхнув.

— Почну по порядку. Я знав, що дружина молодшого брата ходить наліво й направо. Але Вітя здавався задоволеним, і втручатися я не збирався. Бо ж буває: нагуляється людина, а потім кращого за неї чоловіка чи дружини не знайдеш. Вирішив, що це мене не стосується. Та якось навіщось розповів найкращому другові, Геннадієві Кравченку. А в нього самого сім’я розпалася. Довго підозрював дружину, потім побачив зраду на власні очі. Її вигнав, коханця побив. І все одно не заспокоївся — уявив себе блюстителем чужої моралі. Узявся стежити за Світкою, мені навіть не сказав.

— Як він їх вистежив того дня, не знаю, — провадив Степан. — Але вистежив. Прилетів до мене на таксі: поїхали, каже, гада налякаємо. На моєму мотоциклі дісталися будинку, де Світка зустрічалася з тим хлопцем. Стали чекати. Тут Генка попросив пустити його за кермо — мовляв, він краще зуміє налякати красунчика.

— Вони вийшли з крайнього під’їзду й одразу завернули за ріг. Генка завів мотоцикл, рвонув слідом. З торця майже безлюдно було: дерева, пішохідна доріжка, жодного вікна на той бік. Утім, це я вже потім розгледів. Тоді нічого зрозуміти не встиг. Ми майже на повному ходу збили хлопця. Ледь самі поруч не опинилися, але Генка втримав мотоцикл і погнав далі.

— Далеко не від’їхали. Він зупинився: треба повернутися. Я погодився, адже хлопцеві потрібна допомога. Генка, чесне слово, теж про це казав. Повернулися, а той уже мертвий. Світки немає. І тут Генка, замість того щоб дзвонити в швидку, командує: саджаємо його між нами. Усе так швидко відбувалося, що голова відмовлялася це сприймати. Наче власної волі в мене не лишилося. Робив, що скаже друг.

— За кермо знову сів він. Спершу я вирішив, що веземо хлопця до лікарні. Потім дивлюся — виїхали з міста. Кричу йому, перекрикуючи мотор: куди їдемо? Ні слова у відповідь. Так і дісталися старого мосту через річку. Там трохи зчепилися. Я йому щось доводив, тепер уже й не згадаю що. Але скінчилося тим, що допоміг здійснити задумане.

— Спершу зняли каблучку. Більше прикрас у хлопця не було, тільки ця тоненька обручка. Генка ще сказав: «Ось гад. Сам одружений, а до чужої дружини повадився». Потім темна вода зімкнулася над тілом. Каблучку Генка сунув мені: хай нагадує, каже, про жіночу невірність і про те, до чого вона доводить.

— Додому я прийшов білий, як полотно. Мати відразу зрозуміла: сталося щось страшне. Я їй усе виклав. Потім довго чекав, коли по мене прийде поліція. Не прийшла. Я вже жив в іншому місті, коли дізнався, що Геннадій утонув. У тій самій річці, біля міського пляжу. І став чекати, що зі мною станеться щось подібне, що доведеться розплачуватися. А тепер бачу, як уміє глузувати доля. Б’є через дорогих нам людей, замість того щоб покарати нас самих. Розумієте, про що я?…