Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

Літня майстриня від самого початку взяла дівчину під своє крило, навчала й дивилася на неї з особливою теплотою, що нагадувала бабусин погляд. Жартувала вона охоче, але за жартами анітрохи не лукавила.

— Людей годуємо, справжньою справою займаємося. Та ще й чим годуємо! Для вас морозиво — нічого особливого. А я своє перше ескімо скуштувала — наче до раю потрапила, — розсміялася Тамара Григорівна. — Це ж насолода, дитинство, радість. Виходить, Оксаночко, людське щастя ми створюємо. Розтане воно, швидко скінчиться, а все ж було. Ну а без жартів — хіба погано годувати інших?

Оксана погоджувалася. І помічала, що за графіком доба через троє Тамара Григорівна з’являється в цеху куди частіше, ніж належить.

— А кому ж працювати? — пояснювала та. — Молоді тепер по офісах сидять, папери перекладають, великі гроші отримують. Усі мітять у бізнесмени, в економісти, в адвокати.

Про плани Ксюші майстриня знала й подивилася на неї іронічно.

— От підемо ми… Хоча самі звідси навряд чи підемо, винесуть ногами вперед. І зупиняться лінії, скінчиться щастя. Тоді хто вас годуватиме, юристів із бізнесменами?

Ксюша працювала далі й, дивуючись сама собі, взялася підтягувати хімію з математикою — предмети, яких у школі не любила. Лариса на той час уже встигла досхочу напрацюватися на комбінаті, проте подруги не губилися: за кожної нагоди телефонували одна одній, зустрічалися.

— На біса тобі це здалося? — дивувалася Лариса.

— Хтозна, Ларко, — усміхалася Ксюша. — Математикою розум тренують.

Рік минув непомітно. Оксана подала документи до університету, але не туди, куди збиралася раніше: обрала технічний і спеціальність інженера-технолога молочної промисловості.

— З глузду з’їхала, — упевнено підсумувала Лариса, дізнавшись про це. — Усе ясно, об’їлася морозива. Або твоя баба-яга Григорівна тебе з пуття збила?

— Навпаки, на путь наставила, Ларко, — широко всміхнулася Оксана. — А ти вчися на юридичному. Станеш хорошою фахівчинею — так і бути, поклопочуся, щоб тебе до нас на комбінат узяли.

Цього разу вона вступила. Практика на комбінаті неабияк допомагала: спеціальність, не таку вже й жіночу, Оксана опановувала легко, навчалася успішно. І за першої нагоди вибиралася до бабусі. Радість цих зустрічей змішувалася з прикрістю. Після кількох місяців розлуки особливо помітно було, як швидко старіє Віра Андріївна. Будинок теж занепадав, наче дедалі глибше вгрузав у землю.

— Оксано, не смій мене жаліти, — сказала якось бабуся, помітивши її розгубленість. — Чуєш? Ні до чого це, дурниці. Життя кожному дано своє, і відповідати за нього треба самому — перед собою, перед людьми. От і живи, як тобі хочеться. Тільки живи чесно, щоб не довелося соромитися перед людьми. А в мене все добре. Поки тобі добре, і мені теж. Учись, працюй, бабусю не забувай.

Важку, серйозну розмову Віра Андріївна завершила жартом, і в Ксюші наче камінь із душі впав. Бабуся залишалася для неї наймудрішою й найсильнішою людиною у світі — принаймні у її власному житті.

Студентські роки минули, а молочний комбінат так і лишався для Оксани своїм. Сюди вона приїздила на кожну практику, тут підробляла; справи підприємства й людей, з якими встигла зріднитися, як і раніше, були її справами. Отримавши диплом, вона повернулася на знайому роботу — тепер інженером-технологом, а не дівчинкою на підхваті.

— Ну, тепер заживемо по-новому! — посміювалася Тамара Григорівна. — Аби тільки язик не підвів: скажеш за старою пам’яттю «Оксанка», а належить уже «Оксана Степанівна». Ляпну так здуру — і прощавай, робото, на старості літ!

Майстриня, яка колись мимоволі розвернула її життя на 180 градусів, помітно постаріла. Оксана розуміла ціну цим жартам: увесь її диплом не переважував і року роботи Тамари Григорівни. Тому навчання вона не вважала завершеним і, як і раніше, переймала все, що могли дати старі майстри. Їхній досвід якнайкраще припав до її захопленості, і за кілька років про Ковальчук уже говорили як про одну з найобдарованіших і найперспективніших молодих фахівчинь галузі.

— Чуття в неї надприродне, інакше не скажеш, — вихвалявся директор. — Неприємність ще тільки назріває, а вона вже наче знає, звідки її чекати. І два сорти морозива запустила, обидва за власними рецептурами! Мабуть, скоро їй одного головного цеху буде замало — лабораторію теж під її початок передам.

Робота, яку Оксана любила, давала їй підстави спокійно дивитися на свою майбутню кар’єру. Морозиво стало її головною справою. Йому ж вона завдячувала знайомством із головним чоловіком свого життя — хоча тоді, на четвертому курсі, ні про що подібне не замислювалася. Високий розпатланий хлопець із темним волоссям з’явився перед нею зовсім з іншого приводу…