Оксана їхала до хворої свекрухи й помилково забрала чужу сумку

З дитинства звична до хатньої праці й грядок, вона все ж здивувалася, скільки щоденної роботи вимагав такий порядок.

— Та не сама ж, ми допомагаємо, — усміхнувся Артем.

Він намагався говорити весело, безтурботно, та Оксана встигла помітити втому, що майнула на його обличчі. Отже, ласкаво просимо на сімейні галери. Поїздки сюди мали бути частими й довгими, а роботи вистачить на весь час.

Так і вийшло. Усі роки міського життя вона мужньо несла свою частку «домашньої каторги» — так вони між собою охрестили дачну працю. Щоправда, каторга частково оплачувалася овочами, фруктами, ягодами, свіжим повітрям і розкішними букетами. Квіти Світлана Борисівна вміла вирощувати.

Зовні стосунки складалися цілком благополучно. Свекруха й невістка розмовляли, вітали одна одну зі святами та ставилися одна до одної з повагою. Та особливої теплоти між ними за всі ці роки так і не з’явилося. Світлані Борисівні вистачало мудрості розуміти, що син любить дружину, тож втручатися в їхнє життя чи намагатися відвоювати Артема вона не стала. При Оксані свекруха трималася ввічливо й частіше мовчала. І все ж невістку не полишало відчуття, ніби Світлана Борисівна чогось чекає. Оксані здавалося, що та виглядає її помилки й сподівається: одного дня промах виявиться досить серйозним, аби Тьома розлучився з дружиною. Думка була настільки безглуздою, що Оксана сердилася на себе за неї, але від цього лише дужче віддалялася від свекрухи.

Одного разу їй довелося випадково почути розмову Світлани Борисівни з якоюсь подругою. Після неї вона на все махнула рукою.

— Та що з неї взяти? — долинав із-за дверей голос Світлани Борисівни. — Приїхала з жахливої глушини, ні кола ні двора. Звісно, довелося самій пробиватися нагору. Ні, в розумі й наполегливості я Оксані ніколи не відмовляла. Цього в неї не відбереш: становища досягла, кар’єру зробила. Тільки не вірю я, що все обійшлося без шашнів із якимось начальничком. Ти ж знаєш, як це буває в молодих спеціалісток. Та й що в неї за робота така, прости господи, — морозиво робити? Я його взагалі терпіти не можу. А в мого Тьому вона вчепилася, мов кліщ. У нього, між іншим, чудові варіанти були. На третьому курсі інституту він дружив із такою чудовою дівчиною! Куди цій морозивниці до неї.

Оксана залишалася за дверима, невидима для тієї, що говорила, і боялася пропустити бодай слово.

Тим часом турбот більшало. Що важливішим ставало її становище на комбінаті, то більше з’являлося справ і то важче було знайти для них час. Підростав Микитка — далеко не подарунковий варіант сина. Йому теж були потрібні увага й години, яких матері й без того бракувало.

Тепер замість відпочинку й накопичених домашніх справ Оксані знову доводилося їхати на дачу. Напередодні Тьома зателефонував із міста, де перебував у відрядженні, і мало не зі слізьми попросив позапланово провідати матір. У нього, бачте, душа була не на місці. Відмахнутися Оксана все ж не могла: останнім часом Світлана Борисівна справді почала скаржитися на самопочуття. Тож після важкого робочого тижня доводилося вирушати до свекрухи, хоча найдужче Оксані хотілося залишитися вдома й хоч трохи перепочити. Такими темпами вона й сама незабаром почне скаржитися — передусім на те, як відчайдушно їй потрібен відпочинок.

Думка про недосяжну відпустку знову повернулася. Оксана підсунулася вище на слизькому сидінні й важко зітхнула. Якщо людині роками не вдається вибратися в нормальну відпустку, їй мають залишатися хоча б звичайні вихідні — з довгим ранковим сном і можливістю нікуди не поспішати. Та й це бажання давно перетворилося на нездійсненну мрію. Законні дні відпочинку так щільно заповнювалися справами, що до неділі сил ставало ще менше, ніж наприкінці робочого тижня. Зазвичай десь по обіді Оксана вже ловила себе на тому, що їй хочеться назад на роботу. Принаймні там усе було звично й зрозуміло.

А тут ще вокзальні лавки. Не просто нелюдські — вигадані проти людини.

— Жах, правда? Треба ж було додуматися: сидіння залізне, та ще й усе в дірках! Винахідникові б цією залізякою по голові. Хоча ні, нехай усе життя на ній сидить!

Голос пролунав праворуч. Там улаштувалася повна жінка, років 60 або старша. Кругле, задоволене обличчя з усмішкою молодило її, а цілком сиве волосся й безліч глибоких зморщок виказували вік. Оксана мимоволі кивнула: незнайомка наче озвучила її думки…