Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

Зрада Артема мучила її менше, ніж упевненість, що у його загибелі винні Віктор і Степан. Треба йти до поліції — це Іра розуміла. Але заявити на власного чоловіка та його брата не могла. Потім виросте Лера, і доведеться їй щось сказати. Можливо, Віктор узагалі уникне в’язниці, а відповідатиме той, хто сидів за кермом. Ця можливість теж лякала її.

Залишалася каблучка. Іра намагалася зрозуміти, яким шляхом вона потрапила до Тамари Григорівни, і знаходила лише кілька пояснень. Від кожного тягнулася пряма ниточка до того, чому Артема так і не знайшли. Усім цим вона мучилася наодинці, продовжуючи проводити ночі без сну.

Після чергової такої ночі мама посадила її за стіл.

— Досить, Іро. Я більше не дивитимуся, як від тебе лишається сама тінь. Розповідай, що у вас сталося з Віктором. Інакше наступного разу, як він прийде, відчиню двері й впущу без твого дозволу. Мені вас обох шкода. Ти не спиш, їсти відмовляєшся, він щодня сюди ходить. Вигляд у нього, повір, анітрохи не кращий за твій. Чого ви не поділили?

— Мамо, не треба втручатися. Розберемося самі, тільки не зараз.

Іра спробувала встати, але мама повернула її на місце. Перед нею з’явилася тарілка каші.

— Щодня кажеш одне й те саме. Поки що не видно, щоб ви розбиралися. Їж. Віктор прийде через 15 хвилин. Я сама його покликала, тож сперечатися марно. Вам необхідно поговорити.

— Розмова тут нічого не змінить. Уже ніщо не допоможе, мамо.

— Ти збираєшся ростити дитину без батька? Про Леру подумала?

— Я саме про неї й думаю.

— Видно, недостатньо, — нетерпляче озвалася мама. — Бери ложку. Поки тарілка не спорожніє, я звідси не піду.

Довелося взятися до їжі. Іру від неї вернуло, але мати з таким настроєм відступати не збиралася — це вона добре знала.

Дзвінок пролунав рівно через 15 хвилин. Іра здригнулася всім тілом. До останнього вона сподівалася, що мама все-таки дослухається й скасує зустріч, влаштовану без її згоди.

— Вітю, заходь, — долинуло з передпокою.

Віктор з’явився у дверях кімнати, де тепер жила Іра. Слідом увійшла мама, підхопила онуку й уже на ходу повідомила:

— А ми з Леркою надвір. Погуляємо.

Відповісти Іра не встигла. Двері зачинилися, залишивши її вдвох із чоловіком, і він одразу кинувся до неї, обіймаючи.

— Ірочко, рідна… Як ти? — у голосі Віктора був відчай. — Лікарі кажуть, найважче минуло, тепер лише спостерігатися. Я з ними розмовляв. Але ж як я за тебе злякався! Іро, поясни мені, що відбувається. Чому додому не йдеш? Мене навіть бачити не хочеш?

Вона насилу вивільнилася. Відчаю в її відповіді було не менше:

— Вітю, хіба ти не розумієш? Я знаю про той вечір. Ви зі Степаном збили Артема. На вашому мотоциклі.

— Що ти сказала?

Віктор дивився на неї з жахом.

— Нам не можна більше жити разом. Річ навіть не в тому, що я звинувачую тебе в його смерті. Я ж нічого не стану змінювати, залишу все як є. Мені з цим жити далі. Але поруч із тобою я не зможу.

Він нетерпляче похитав головою.

— Ти знову була у ворожки?

— Ні. У Світлани. Ми зустрілися, і вона розповіла.

— Розповіла що?

— Вітю, припини. Не змушуй мене повторювати те, що ти й без мене знаєш. Не розумію, навіщо доля так жорстоко з нас посміялася, але минулого вже не виправити.

— Іро, прошу, давай спокійно.

Віктор підійшов, узяв її за руку й, дивлячись у вічі, сказав:

— Присягаюся, я гадки не маю, що ти почула від моєї колишньої дружини. Що вона тобі такого сказала?

Іра насупилася. Колишня впевненість похитнулася.

— Про інших чоловіків Світлани ти знав?

— Підозри були, доказів — ні. Я їх і не шукав: стежити за своєю дружиною не хотів. Уже після розлучення, коли ми сварилися через сина й я домагався зустрічей, вона сама зізналася, що зраджувала. Потім заявила, що Дениско не від мене. Пригрозила: наполягатиму — доведе в суді. Так, про зради мені відомо. Але який це має стосунок до Артема?

— Він був її коханцем, — зітхнула Іра. — Вона сама мені сказала. Я показала фотографію, і Світлана одразу впізнала його…