Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

— Я розуміла, що за мої гріхи одного дня доведеться платити, — нарешті сказала Світлана.

Вона повернулася й пильно подивилася на Іру.

— Син у мене тепер увесь час хворіє. Лікарі шукають, до пуття нічого не знаходять, міняють діагнози. А шукати треба не в ньому. Причина в мені, у його матері. І навіщо я такою була? Мені подобалося, коли чоловіки захоплювалися мною. Я упивалася тим, що могла з ними робити: що більше їх зачарую, то більше собою вдоволена. До заміжжя так жила, потім вийшла за Віктора — і нічого не змінилося. Навіть задоволення знаходила в тому, що обманюю чоловіка.

— Він знав? — обережно запитала Іра.

— Мабуть, щось підозрював. Довгих історій у мене не було: трапиться слушна нагода — зустрінуся з кимось ненадовго. З Артемом вийшло інакше.

— З Артемом? — Іра приголомшено дивилася на неї.

— Так, — зітхнула Світлана. — Ми випадково опинилися на одній зупинці. Сидить хлопець на лавці, симпатичний, сумний. Я й завела розмову. Потім покликала до подруги, вона жила поруч. Того дня я саме від неї йшла. Подруга знала про мої захоплення, заперечувати не стала: у неї дві кімнати, одну на пів годинки могла мені поступитися. А потім я навіщось написала йому свій телефон на папірці. Сама не знаю навіщо. Сподобався він мені — зовсім молодий, сором’язливий. Переживав через те, що зрадив дружину. Казав, вона в нього молода, того дня вони посварилися.

— Ти не помиляєшся? — Іра не хотіла вірити почутому. — Це точно був він? Справді Артем?

— Точно. Тижні через два він набрав мій номер. Ми знову прийшли до подруги. Після цього бачилися ще два чи три рази, тут уже не пригадаю. У тій квартирі нас якось помітив Степан, Вітин брат. Я його не бачила, але думаю, потім він стежив за мною.

Світлана продовжила:

— Того страшного дня Артем подзвонив уже пізно ввечері. Мені довелося вигадувати, як піти з дому. Ледве знайшла привід: ніби Ніка, моя подруга, отруїлася й без мене їй ніяк не обійтися. З Артемом ми пробули менше години. Потім вийшли, зупинилися на розі попрощатися. Зазвичай звідти кожен ішов у свій бік, і зустрічалися так само. Раптом мотоцикл Степана — мчить, на ньому двоє. Усе сталося за секунду. Артем опинився на асфальті з раною на голові. Я так злякалася, що побігла до зупинки, не озираючись. Там трамвай уже рушав; я встигла вскочити й забилася на заднє сидіння. Більше нічого не бачила й не знаю, що сталося потім.

— Того ж вечора я взяла сина й пішла від Віктора, — вела вона далі. — Поїхала до старенької бабусі в село. Страх був жахливий. Навіть зараз не скажу, кого боялася дужче: поліції чи чоловіка зі Степаном. Уже в селі познайомилася з Богданом, за якого потім вийшла заміж. Мене тоді наче протверезило. Богданові я ніколи не зраджувала. На інших чоловіків дивитися більше не хочеться.

Поки Світлана розповідала, Іра наче розучилася дихати. Часом до неї переставав долинати голос співрозмовниці; отямившись, вона лякалася, що проґавила щось важливе. Та коли розповідь урвалася, відчула величезне полегшення: слухати далі вже не було сил.

Тупий біль стояв у грудях і потроху розтікався по тілу. Перед Ірою постало обличчя ворожки. Та попереджала: від правди серце може розбитися. Тепер здавалося, що його уламки ранять її зсередини. Вітер раптом зашумів дужче, й Іра повалилася набік.

Через 20 хвилин її забрали з парку швидкою. Світлана поїхала з нею. Усю дорогу вона плакала й повторювала, що в усьому винна.

У лікарні виявили, що серце в Іри вже якийсь час нездорове. Без операції було не обійтися: треба було терміново замінити клапан. Після хірургічного втручання усміхнений лікар, який заходив до неї щоранку, підбадьорював:

— У вас усе добре. Берегтимете здоров’я — ще довго проживете.

Відвідувачів Іра не приймала. Виписавшись, попросила маму забрати Леру й вирушила до батьківської квартири. Пояснювати своє рішення вона не хотіла, так само як не хотіла говорити про те, чому відмовляється бачити Віктора. Мама запевняла, що він божеволіє від тривоги, але й це нічого не змінювало.

Дні минали майже без слів і без їжі. Уночі Іра сиділа біля сплячої Лери, дивилася на неї й плакала. Передати те, що вона тоді переживала, було важко; як жити далі, вона не знала…