Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

— Іро, я не розумію, що з тобою останнім часом. Давай поговоримо? — першим запропонував Віктор після її спалаху.

Він дбайливо обійняв її й зазирнув у вічі.

— Краще зараз скажи, що тебе мучить. Я певен, ми вдвох із цим упораємося.

Іра шумно вдихнула. Як же хотілося все йому викласти — хай потім станеться що завгодно. Вона любила цього чоловіка, який зараз тримав її в обіймах і дивився з любов’ю. До болю хотілося довіритися йому: розповісти і про колишні біди, пережиті до їхньої зустрічі, і про те, що тепер пекло душу.

— Вітю, я не знаю, як вчинити. Є дещо… Якщо скажу, між нами вже не буде як раніше. Мені страшно. Я так сильно тебе люблю.

— І я тебе, Іро. Якщо пам’ятаєш, це я присягнувся бути з тобою і в радості, і в горі. Що б ти не носила в собі, повір, я залишуся поруч. Тільки не відгороджуйся від мене. Це найболючіше.

— Вітю… — Її голос надломився.

Вона трохи відступила, не зводячи з нього очей, і знову не змогла заговорити.

— Та що сталося? — Він насупився. — У тебе інший?

— Ні! Ну що ти! — Іра замотала головою.

— Тоді що?

— Усе через мого першого чоловіка.

— Того, який загинув?

— Так. Тільки я достеменно не знаю, що сталося з Артемом.

— Як це — не знаєш?

— Одного разу Тьома вийшов із дому. І більше я його не бачила.

— Він пішов від тебе?

— Не в цьому сенсі. Ми тоді посварилися, але він мене не кидав. З ним щось сталося, а що саме — ніхто так і не зміг з’ясувати. Поліція шукала довго, усе марно. Зрештою довелося визнати Артема померлим.

— Чому ж ти мовчала про це? — здивувався Віктор.

Тут Ірі не знадобилося добирати відповіді.

— Хотіла забути. Я насилу прийняла те, що сталося, ледве змогла почати жити далі. Якби не зустріла тебе, не знаю, чи повернулося б до мене бодай колись відчуття щастя.

— А тепер що змінилося? Він знайшовся?

— Ні, — понуро відповіла вона. — Але дещо про його зникнення я дізналася.

— Що ж?

— Ось про це найважче говорити…

Іра зітхнула й сіла на стілець: сил більше не лишалося. Закривши долонями обличчя, вона нарешті продовжила:

— У твоєї мами я випадково натрапила на згорток зі старої газети. Там фотографії, ти зі Степаном на мотоциклі. І золота обручка. Я взяла її, і мені стало моторошно страшно. Не вмію пояснити, що зі мною коїлося. Потім багато днів намагалася про це не згадувати.

— Гадки не маю, яка там у мами каблучка. Вона ж усе зберігає, ти знаєш. Але навіщо ти полізла до її шаф?

— Я туди не лазила. Лерка дісталася до тумбочки й витягла весь вміст. Мені довелося складати все назад, от згорток і трапився.

— Гаразд, це не головне. Іншого не збагну: до чого тут твій перший чоловік? Ну, лежала в мами серед речей якась каблучка…

— Ворожка сказала, що вона належала Артемові, — неохоче вичавила з себе Іра.

Віктор розгублено дивився на дружину.

— Іро, ти при собі? Що ще за ворожка? — У його голосі з’явилася нервозність.

— Розумію, це звучить дико. Але у відчаї хапаєшся за будь-яку можливість упоратися із собою, з тим, що відбувається. Після зникнення Тьоми я вже була в неї, у Надії. Хтось зі знайомих порадив, зараз уже й не згадаю хто. Тоді вона нічого ясного не сказала. Лише те, що його немає серед похованих.

— І як це розуміти?

— Не знаю. Передаю її слова.

— То навіщо ти знову подалася до цієї шарлатанки? — дивувався Віктор.

— Через те, що відчула в Тамари Григорівни, коли торкнулася каблучки. Я ніяк не могла заспокоїтися. Хотіла зрозуміти, чия вона і чому так мене налякала.

— Не можна було спитати в мами? Нащо все це, Іро?

— Не знаю. Мене ніби щось підштовхувало. А тепер розумію, чому опинилася в Надії. Вона сказала: каблучка мого першого чоловіка, а з пальця її зняли двоє хлопців на мотоциклі.

— Краще не стає. Виходить, за її словами, ми з братом пограбували твого Артема? Каблучку забрали, а його самого що, прикінчили?

— Вона вас не називала! Сказала лише про двох хлопців на мотоциклі.

— А ти побачила поруч ті знімки. Зрозуміло, кого запідозрила.

— Але про фотографії Надія нічого не знала! — заперечила Іра. — Я навіть не встигла показати каблучку, вона сама про неї заговорила.

— Вона в тебе? Де? — похмуро спитав Віктор.

— У мене, — відповіла вона, опускаючи очі.

— Принеси. Раптом я її впізнаю…