Іра знайшла важливу річ від першого чоловіка серед речей свекрухи

Іра слухняно пішла до кімнати. Каблучка лежала в потаємній кишеньці її сумочки. Діставши її, вона затрималася там і кілька митей дивилася на тонкий золотий обідок, не наважуючись знову винести його до Віктора. Потім усе ж повернулася на кухню. Підійшовши до столу, Іра розтиснула пальці й поклала перед чоловіком знахідку, з якої почалася ця розмова.

— Ось.

Віктор скоса глянув на золотий обідок. Брати не став.

— Мені й на думку не могло спасти, що в нас відбудеться така розмова. Я всіляко пояснював твій сум, але до такого марення не додумався б.

— Тому й мовчала, Вітю. Я теж не ходжу постійно до ворожок і в усю цю містику особливо не вірю. Але я вже побувала в неї, уже почула. Викинути її слова з голови не вийде. Думатиму про них, хоч як старайся. От і розповіла.

— Гаразд. Спершу поговорю з мамою, дізнаюся про цю каблучку, — він кивнув на тонкий обідок, що самотньо поблискував на столі. — Одразу кажу: раніше я її не бачив. У Степка була інша каблучка — важка, товстелезна, майже персень і значно масивніша за цю. Батько ще за життя відніс її до ломбарду, коли вкотре запив. Це я знаю напевне: ми потім зі Степком бігали по ломбардах і намагалися повернути його каблучку. У всякому разі, перед нами точно не Степкова. Інших припущень у мене немає. І вірити, що цей тонкий обідок належав твоєму зниклому чоловікові, я теж не хочу.

На останніх словах він знову похмуро кивнув у бік каблучки. Іра подивилася на неї.

— Надія ще дещо сказала, — тихо промовила вона.

— Що, це не все? Ну й чим іще потішила? — зло спитав Віктор.

Такої злості в його очах Іра раніше не бачила. Але замовкати тепер було запізно.

— Сказала, розібратися допоможе жінка, на місці якої я зараз.

— На якому ще місці? — спантеличився він.

— Не знаю напевне. Думаю, вона мала на увазі твою колишню дружину.

— Ну що за нісенітниця! Сама розсуди, до чого тут Світлана? Ми стільки років не разом.

— А через що ви розійшлися?

— Ти ж знаєш. Я від тебе нічого не приховував.

— Ти казав, що вона пішла до багатого бізнесмена. Що він не дозволяє вам спілкуватися, навіть із сином. Але коли вона з ним познайомилася? Поки ви ще були одружені?

— Мабуть. Інакше чого б це раптом утекла з Дениском?

— Виходить, ви так і не поговорили про те, чому вона пішла?

— Про що було говорити? Я злився. Потім дізнався, що вона оселилася в якомусь товстосума у величезному будинку. Розпитувати її після цього не хотілося.

— Коли саме це сталося? — не відступала Іра. — Згадай, якого місяця і якого року Світлана пішла від тебе.

Віктор відповів без найменшого зволікання. Почувши названі ним місяць і рік, Іра ледве стримала сльози.

— Саме тоді зник Артем, — сказала Іра. — Не може бути стільки збігів один за одним. Каблучка у твоєї матері, фотографії, мотоцикл, слова Надії, відхід Світлани… Може, ти щось знаєш, але не хочеш мені розповідати. І я не збожеволіла через те, що звернулася до ворожки, Вітю. Мені треба з’ясувати, що тоді сталося з Артемом. Я стільки років не знаю правди. Може, якщо нарешті зрозумію, що з ним сталося, то хоча б зможу знайти спокій.

Останні слова Іра вже не змогла вимовити спокійно й заплакала. До цього Віктор сам просив її нічого не приховувати й обіцяв лишитися поруч, хоч би що почув. Тепер же він не обійняв дружину й не спробував її заспокоїти. Не сказав ані слова у відповідь на підозру, яку вона нарешті наважилася висловити. Він лише повернувся, вийшов із кухні й залишив Іру саму.

Через якийсь час із передпокою долинув грюк вхідних дверей. Віктор пішов. Для Іри цей звук відгукнувся набатом, ніби сповіщав кінець усьому, з чого складалося її щастя останніми роками. Ще недавно вона боялася, що після зізнання їхні стосунки вже ніколи не стануть колишніми. Тепер їй здалося, що саме це й сталося…