На весіллі доньки Світлана приховала заповіт, боячись за її шлюб, але подарунок Максима змусив її шукати відповіді в минулому

— Світлано Миколаївно, тільки збережіть її! — крикнув Максим, обернувшись, перш ніж сісти за кермо. — Від колишнього життя в мене більше нічого не лишилося.

У грудях знову все впало кудись униз. Більше нічого. Машина поїхала, відвозячи моїх дітей у нове життя, яке, як я сподівалася, буде щасливим. А я залишилася на порожнішому ресторанному паркувальному майданчику — з моторошною знахідкою та запитаннями, від яких було ще страшніше.

У порожній залі знайшовся столик із брудним посудом. Я сіла за нього й знову розгорнула книжку. Хотілося хоч щось згадати про Артема: натяк, мимохідь кинуте слово, не помічену раніше подробицю. Не могла зрозуміти, як батько зумів викреслити його так ґрунтовно, що навіть мені, єдиній доньці, це ім'я було незнайоме.

Та пам'ять повертала лише звичні батькові настанови:

— Розраховуй на себе, Світлано, і більше ні на кого. Родичі — це перші, хто встромить ніж у спину.

Раніше я сприймала їх як переконання людини, що прожила важкі роки. Тепер уперше подумала: можливо, він говорив про пережиту зраду, про щось конкретне, що сталося з ним самим.

Усю ніч я не склепила очей. Від думок гуділа голова, і кожна нова лякала дужче за попередню. У заповіті раптом проступив інший, зловісний сенс. Уже не вірилося, що це лише примха заможного старого, який хотів потішити самолюбство, випробувати нареченого онуки на міцність. Умова про чистоту роду здавалася глибоко особистим випадом, спрямованим саме проти Максима.

Я припускала вже й немислиме: батько міг знати, що Максим — нащадок того Артема. Збіг видавався фантастичним, майже неможливим. Та книжка залишалася, і знайти їй інше пояснення я не могла.

Підвівшись, я підійшла до комода. Тремтячими руками дістала теку й узялася перечитувати заповіт. Сухі юридичні рядки тепер наче кричали на мене: «Особи, які відмовилися від своїх дітей, особи, які мали судимість». За ними мені ввижалися вже конкретні звинувачення, кинуті в минуле родини зятя. І це минуле, судячи з книжки, було пов'язане з минулим моєї родини.

Вранці, розбита безсонною ніччю, я вирішила сама шукати відповіді. Молодята відлітали у весільну подорож на два тижні. Отже, у мене лишався час розплутати загадку, поки вона не вибухнула, руйнуючи все довкола. Ділитися підозрами з Дар'єю я не могла: не можна було ризикувати її щастям.

Спершу я вирушила до батькової квартири. Після його смерті я забрала звідти фотографії й найцінніше, решти не торкалася. Мені було важко серед його речей: здавалося, він незримо був там присутній. Та цього разу я їхала як слідча за доказом, а не як донька, що оплакує батька…