Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Від річки до будинку підійшла Надія Федорівна. Ворота вона, як завжди, оминула: босі ноги ступили в прохід між лазнею і стосом дров, куди більше ніхто не зазирав. Гарячий білий пил здійнявся за нею й завис золотавою муттю. Із полотняної сумки стирчали висохлі стебла; спідниця була підібрана, край низько зав’язаної хустки сягав брів.

Ілюстрація — ШІ

— Добридень. Є тут хто живий?

Оксана Степанівна з’явилася на ґанку, витираючи долоні фартухом. Привітність виникла на її обличчі наче за помахом чарівної палички.

— Слава богу, дісталися! Федорівно, я вже третій день розігнутися не можу. У льосі спину прихопило — наче ножем.

— Ну, подивимося, що там зі спиною.

Залишивши сумку на лавці, Надія Федорівна оглянула подвір’я. Над важкими рожевими флоксами біля паркану гули джмелі. Далі, за будинком, здіймалися гори: зеленню ближніх схилів тяглися темні язики ялицевого лісу, за ними синіли дальні. На найдальших вершинах іще лежав сніг, хоча стояв серпень.

Під яблунею, біля столу, сиділа в кріслі колісному Ірина. Уже третій рік її руки не переставали працювати, а ноги більше не служили. На літо їй лишалося подвір’я: картопля, ягоди, горох, який вона лущила в емальований таз. Сюди її вивозили й залишали. Куплене Віктором в обласному центрі вживане крісло колісне мало подряпані хромовані ободи й неслухняне ліве колесо. Ірина машинально поправляла його рукою — так само, як людина, що ходить, не замислюючись, переставляє ноги.

— І ця тут, — кинула Оксана Степанівна, навіть не обернувшись. — Від самого ранку сидить.

Надія Федорівна затримала погляд на Ірині. Та звикла до жалю, до особливої лагідності на обличчях, від якої хотілося відвернутися. Тут цього не було. Її розглядали зосереджено, наче роботу, якій належало дати оцінку.

— Давно вже не ходиш?

— Третій рік.

— Ноги відмовили разом чи потроху?

— Потроху. Спершу голова паморочилася. Потім ноги стали ватяні, підкошувалися, я падала. А далі зовсім перестала вставати.

— Федорівно, ви ж про спину не забули? — покликала з ґанку Оксана Степанівна. — Ходімо до хати. Я вам пляшку молока відклала, банку меду.

Та Надія Федорівна попрямувала до Ірини. Присіла перед кріслом колісним — легко, як молода, без хрускоту в суглобах — і прибрала з колін ситцеве покривало.

За три роки ноги стали такими худими, що Ірина давно уникала дивитися на них. На гомілках шкіра була гладенька, біла, як у мерця. Лівою тягнувся широкий синець, синьо-ліловий, пожовклий із краю. Позавчора біля порога сироварні крісло колісне перекинулося набік разом з Іриною. Свекруха потім волочила її по землі за руки, сердячись і поспішаючи.

Надія Федорівна обхопила ногу долонями. Сухі, жорсткі, як береста, вони виявилися зовсім теплими. Великі пальці пройшлися вниз гомілкою; потому вона натиснула під коліном, нижче, під кісточкою. І раптом міцно стиснула всю стопу — наче тиснула руку при зустрічі. За ці три роки ніхто так не робив.

— Болить тобі?

— Ні.

— А тут?

Палець натиснув між кісточками, і Ірина здригнулася.

— Отже, відчуваєш?

— Трохи. Буває, відчуваю, буває — нічого. Лікарі сказали мені: залишкове.

Не відповідаючи, Надія Федорівна погладила литку проти шерсті, стежачи за рухом м’яза під шкірою. Потім підняла ногу за щиколотку. Та піддалася без найменшого опору, м’яка, наче мотузка. Поклавши її назад, знахарка дбайливо повернула покривало на місце й поглянула Ірині в обличчя.

— Дай-но на очі поглянути.

— Що?

— Покажи очі.

Ірина підвела голову й примружилася від прямого сонця. Два пальці взяли її за підборіддя, повернули обличчя. Надія Федорівна довго вдивлялася в зіниці — так довго, що це вже виходило за межі пристойності. Подвір’я притихло; із квітів долинало тільки гудіння джмелів.

Нахилившись до самого Ірининого вуха, вона заговорила неголосно, але з такою виразністю, що не почути слів було неможливо.

— Ти не хвора, дівко, тебе труять.

Сенс не доходив. Слова наче лишалися зовні, поруч з Іриною, як чужа мова.

— Що?

— Зілля тобі дають. По краплі, по краплі — уже третій рік.

Тепер вона почула. Не самими лише вухами: від коренів волосся до мертвих ніг усе тіло враз прийняло сказане. Так навесні скресає крига — спершу знизу тягнеться низький довгий гул, а потім рушає все довкола. Ірина затулила рот долонею; друга рука вп’ялася в комір сукні біля самого горла…