Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

— Світлано Петрівно, знову клопочетеся? На дачі ж годиться відпочивати!

— Здрастуй, Галю. Де там відпочивати… — Світлана Петрівна випростала спину й повернулася до сусідки. — Та й ти, бачу, не в шезлонгу.

— Я ж для власного задоволення.

— А хіба я ні? Мої на море подалися, а хто помідори пасинкуватиме? Хто у полуниці вуса обриватиме? Хоч і з ними все одно сама б робила. Ще й ця спека… — Вона глянула вгору. — Хоч би трохи дощу. Дихати зовсім нічим.

Галина, повна жінка середніх літ, теж тужливо поглянула на чисте літнє небо.

— Найближчого тижня дощів не обіцяють.

— Отже, увечері знову доведеться братися за поливання. Я ж Пашеньці відразу казала: навіщо стільки землі, нам і чотирьох соток досить. А йому неодмінно треба було, як у всіх. Тепер сам на тому світі прохолоджується, а я все до землі гнуся. Максим рідко вибирається, у них робота, справи.

— Від дітей допомоги не дочекаєшся, — махнула рукою Галина. — Усе на собі. Хочете, попрошу Іру ваші грядки полити?

— А Ірочка тут?

— Авжеж. Сидить нагорі, в мансарді, працює під кондиціонером. Каже, тут спокійно, ніхто не відволікає.

— Як же добре тепер влаштувалися! — захопилася Світлана Петрівна. — Де хочеш, там і працюй. Не треба щоранку о сьомій годині бігти на трамвай.

— І не кажіть. То мені Ірочці передати щодо грядок?

— Дякую, люба, тільки не треба. Поки що й сама даю собі раду.

— Ну, дивіться, — знизала плечима Галина. — Я тоді в дім, у таку спеку не витримати. І вам би відпочити годинки до п’ятої.

— Мабуть. Робота не вовк.

Ілюстрація — ШІ

Світлана Петрівна зібрала інструменти, прихопила ослінчик, на якому полола, і попрямувала до сараю. На півдорозі вона раптом зупинилася.

— Галино!

— Що таке? — Сусідка вже піднімалася на свій ґанок і обернулася.

— Іра не збирається до міста?

— Здається, завтра хотіла, точно не скажу. Вам щось привезти?

— Треба було б передати. Хотіла малосольних огірочків відіслати до приїзду Максима.

— Звісно, скажу їй зайти до вас перед дорогою.

— Ось спасибі! Дай Боже здоров’я і тобі, і доньці.

Галина вдячно кивнула й зникла в домі.

Коли Світлані виповнилося сорок, вона загорілася дачею. Міська жінка, вона наслухалася на роботі розповідей старших колег, захоплених садівництвом, — про свіжу зелень, огірочки та помідорчики — і, повернувшись додому, сказала чоловікові:

— Пашо, давай купимо землю за містом.

— Навіщо вона нам? — Павло здивувався: раніше про дачу в них і мови не було. — Ти й із трикімнатною квартирою замордувалася, кажеш, усе на тобі. Ще й ділянку хочеш?

— Там відпочиватимемо! Замість телевізора на вихідних — свіже повітря. Сядемо вдвох, пташки щебечуть, вітер шумить, навколо тихо, травою пахне…

Павло перебрав у думці знайомих дачників. Жоден із них за містом не відпочивав. Він уже збирався сказати про це, та подивився на дружину: з такою рішучістю в очах її не переконаєш.

— Гаразд, подивимося, що продають, — покірно погодився він.

Того року на продаж виставили багато ділянок, і Світлана з Павлом їздили дивитися одну за одною, вибираючи підхожу. Одна дуже сподобалася. Усе вже начебто складалося, та в останню мить господарі зняли її з продажу.

Світлана і сердилася, і засмучувалася.

— Навіщо тоді людей обнадіювати? Спершу продають, а потім уже не продають! Так і залишуся без дачі, мабуть.

Наступного дня до них у гості зазирнув їхній двадцятирічний син.

— Мамо, батьки мого друга переїжджають на південь, хочуть жити ближче до моря. Дачу продають, Кирилові вона не потрібна. З’їздили б із татом? Кирило каже, там місце гарне й дім міцний. Нам і поступляться.

— Якщо все так чудово, навіщо поступатися? — примружився Павло.

— Хочуть виїхати якнайшвидше. І ми ж свої, не треба шукати стороннього покупця…