Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

Три місяці минуло після татового похорону. Ірина досі не могла звикнути до того, що тепер на кладовище доводиться їздити самій. Раніше вони разом ішли цією стежкою до мами, а тепер поруч із її могилою поховали й батька. За час цих відвідин деякі прізвища на пам’ятниках устигли запам’ятатися. По обидва боки доріжки з фотографій дивилися незнайомі чоловіки й жінки, а Ірина обережно проходила між ними, ступаючи по мокрому листю.

Сьогодні вона постаралася закінчити робочі справи раніше: знову потягнуло сюди. Осінь стояла золота. Недавній дощ наче вмив огорожі, пам’ятники й доріжку, що розстелилася під ногами вологим золотим килимом. О шостій вечора сонце світило так яскраво, наче хотіло загладити провину дощу за завдані незручності. По мармуру ковзали червонуваті відблиски. Ірина дивилася на них із незрозумілою тривогою, якої не могла позбутися всю дорогу.

Біля батьківських могил це занепокоєння потроху стихло. З фотографій на неї дивилися рідні обличчя, і здавалося, що від самого їхнього вигляду теплішає на душі.

— Здрастуйте, мої рідні. Татусю… Мамусю…

Діставши носовичок, Ірина дбайливо стерла дощові краплі з маминого пам’ятника, потім — із хреста над татусевою могилою. Більше робити було нічого: тут і без того підтримували порядок. Вона опустилася на лавку й прислухалася до вітру. Ласкаве тепло торкалося обличчя, а над головою, у золотій кроні берези, що стояла неподалік, шелестіло листя.

Спокій.

Нарешті тривоги відпустили її. Ірина сиділа перед фотографіями батьків, і спогади повертали її до того часу, коли мама ще була жива.

У чотирнадцять років Ірина не знала про її тяжку хворобу. Мама трималася бадьоро, батьки берегли дочку й нічого їй не розповідали. Тож слова про планове обстеження не налякали: кілька днів у лікарні — і додому. Та додому мама вже не повернулася. У неї відмовило серце. Про те, що хворобу приховували, Ірина дізналася пізніше; тоді ж смерть здавалася раптовим лихом, яке нічого не віщувало.

Більше батько не одружувався. Він сам виховував дочку й займався рестораном, який колись відкрив разом із дружиною. Починали вони скромно, але за кілька років Віктор Андрійович зумів вивести сімейну справу на інший рівень. В останні роки ресторан вважали одним із найпрестижніших: за столиками обідали перші особи міста, а мер полюбляв зазирати в обідню перерву на чашку кави.

Ірина не збиралася залишати батька самого з цим господарством. Та й робота їй подобалася. Після школи вона здобула у виші спеціальність, пов’язану з ресторанним бізнесом, і стала правою рукою Віктора Андрійовича. Основний час ішов на документи, хоча й персоналом вона теж займалася.

Ілюстрація — ШІ

Серед працівників якось з’явився новий офіціант. Високий, міцний, з охайними чорними кучерями й такими самими темними очима — Максим одразу привернув її увагу. Ірині було двадцять сім, йому двадцять чотири, але різниця у три роки нічого не важила: думки дедалі частіше поверталися до нього. Та й сам він із цікавістю поглядав на молоду господиню.

Того вечора вони останніми виходили з ресторану. Громадський транспорт уже не ходив, машини в Максима Ірина ніколи не бачила, тож вона запитала:

— Як ти тепер дістанешся додому?

— Пішки, — він усміхнувся й знизав плечима. — Тут недалеко. Я вже ходив.

— Давай краще підвезу.

Він погодився. А ніч вони провели разом, у готелі.

Раніше Ірина не дозволяла собі нічого подібного. Вона розуміла, що чинить неправильно, але поруч із Максимом наче втратила голову. Її так сильно тягнуло до нього, що шкодувати про те, що сталося, не доводилося. Після тієї ночі вони почали зустрічатися.

У ресторані швидко помітили погляди, якими обмінювалися господиня й офіціант. Працівники перешіптувалися, і невдовзі чутки дійшли до Віктора Андрійовича. Вибір дочки його не потішив. Він сподівався на вигіднішу партію — сина мера. На тлі нового захоплення навіть колишній коханий Ірини, звичайний слідчий, уже не видавався таким невдалим нареченим.

Ілюстрація — ШІ

З Олегом вона зустрічалася ще в інституті. Тоді батько був проти: потенційний зять вічно пропадав на роботі, вовтузився зі своїми злочинцями. За такої зайнятості й про дружину подумати ніколи. Ірина сміялася з батькових доводів, слухати вмовляння не хотіла. А потім сама розірвала стосунки.

Вона прийшла до Олега у відділення й побачила його в кабінеті з колегою. Жінка обіймала його. Ірина одразу пішла, а пояснень, які він намагався дати, слухати не хотіла. Скільки сліз вона тоді пролила! Батько втішав її, а одного разу сам вирушив до Олега…