Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

— Лено, сьогодні чекай на мене пізно. Об’єкт скоро здавати, треба перед здачею все перевірити, — долинуло з передпокою.

— Угу, — пробурмотіла Олена: відповідати, по суті, не було навіщо. Вітя не запитував, а попереджав.

До таких попереджень вона звикла. У чоловіка, який керував на будівництві бригадою оздоблювальників, то наближалася здача, то несподівано з’являлася комісія, то траплялося щось непередбачене. А іноді роботи навалювалося стільки, що жодного вечора не вистачало. Він міг і у вихідний зірватися на об’єкт, тож Олена давно перестала розраховувати на певну годину його повернення. Зате платили добре — принаймні сам Вітя казав саме так.

Колись обоє збиралися стати економістами: навчалися на одному факультеті, здобули дипломи. Олена встигла попрацювати звичайною бухгалтеркою, а Віктор досить швидко зрозумів, що обрана професія не відповідає його сподіванням. Починати з найнижчої посади, роками задовольнятися копійками заради майбутніх можливостей він не хотів. Добре жити йому кортіло вже тепер. Диплом вирушив у найдальшу шухляду, а Вітя взявся опановувати ремесла, якими можна було прогодувати себе й родину.

Приблизно через два роки після інституту він запропонував Олені вийти за нього заміж.

— Станеш моєю дружиною?

— Стану, — без найменших вагань відповіла вона.

Після скромного весілля молодята оселилися під одним дахом — дах цей, на щастя, вже був: бабуся залишила Олені однокімнатну квартиру. Подружнє життя тішило її навіть у повсякденних дрібницях. Уранці поруч прокидалася кохана людина, увечері вона готувала йому вечерю, прасувала його сорочки. Усе це здавалося щастям, і Олена з нетерпінням чекала, коли їх стане троє.

Але на п’ятому місяці вагітність урвалася. Олена довго не могла оговтатися від втрати першої дитини, відмовлялася вірити в те, що сталося. Пізніше вона пережила ще один викидень, уже на ранньому терміні. Цього разу перенесла його спокійніше, тільки надії стати матір’ю в неї майже не лишилося. Між подружжям тоді виникло відчуження: Олені було не до близькості, та й нової вагітності вона тепер боялася.

Коли з’ясувалося, що вона знову чекає на дитину, радості не було. Олена жила, очікуючи чергового лиха. Лише перші поштовхи малюка змусили надію спалахнути знову. До самих пологів вона стримувала свою радість, забороняла собі їй піддаватися — і все-таки ці місяці залишилися одними з найщасливіших у її житті.

Самі пологи майже стерлися з пам’яті, такими важкими вони були. Зате збереглися кілька секунд, коли Олена побачила темно-сині очі доньки. Захват виявився сильнішим за все пережите: муки одразу забулися. Дівчинку забрали, а пізніше до Олени прийшов похмурий лікар середнього віку.

— У вашої доньки пологова травма. Дівчинка хвора. Наскільки тяжкими будуть наслідки, покаже час.

При цьому сам лікар уже не сумнівався, що дитина залишиться з інвалідністю. Він запропонував матері відмовитися від доньки.

— Перепрошую… що ви пропонуєте? — Олена вирішила, що недочула.

— Не бачу в цьому нічого жахливого, — буденно відповів лікар. — Багато матерів чинять так, коли розуміють, що на них чекає з такою дитиною.

Ілюстрація — ШІ

— Що означає — з такою?

Лікар суворо поглянув на неї і зітхнув.

— Розумію, для вас це потрясіння. Не поспішатимемо: час на роздуми у вас є. Але прошу поставитися до моїх слів серйозно. Не кожен витримає життя з хворою дитиною. Багато хто потім шкодує, що одразу не наважився відмовитися. Що довше донька буде з вами, то важче виявиться віддати її до інтернату. Почитайте хоча б в інтернеті, що на вас чекає, як важко ростити дітей із таким діагнозом. І ще: звинувачувати себе не треба. Таке трапляється. Так розпорядилася природа.

Олена послухалася й узялася читати. Вона докладно дізналася, чого доведеться вчитися, із чим давати раду, як доглядати доньку. Але самим лише цим боком майбутнього не обмежилася: зазирнула й у те життя, яке чекало на дівчинку в дитячому інтернаті. Обличчя малюків, які там жили, не залишили їй місця для сумнівів. Життя її дитини було важливішим за власне — у цьому Олена тепер була беззастережно впевнена.

Чоловік такої впевненості не поділяв. Усе, що могло на них чекати, страшенно лякало Вітю, і підтримки від нього було небагато. Проте рішення Олена вже ухвалила: доньку вона забере, роститиме вдома, у родині…