Оксана звикла займатися домом, але слова чоловіка за столом змінили її

Одного з особливо похмурих днів дрібний дощ змінився холодною сірою зливою. Михайла знову настиг болісний напад. Він зціпив зуби, намагаючись не виказати себе, обхопив себе руками, наче міг цим угамувати біль. Марно.

Оксана прийшла причинити вікна в кабінеті й одразу все помітила: дрібні краплини поту на чолі, вологу на тілі. Не давши йому заговорити, сама дістала ящик із ліками й зробила уколи. Коли вони почали допомагати, вклала Михайла на диван, а потім зробила те, що раніше здавалося неможливим: лягла поруч і обійняла його теплою м’якою рукою.

— Зараз, мій хороший… Проженемо ми твій біль, Михайлику, — шепотіла вона.

Опиратися в нього не залишилося сил. Оксана притискала його дедалі міцніше, поки біль не відпустив настільки, що він зміг поринути в рятівний сон.

Прокинулася вона вже в його обіймах. Ні її, ні Михайла це не збентежило. Він обережно поцілував свою домашню лікарку в чоло.

— Я ж знав: ти мій ангел-охоронець.

На «ти» вони перейшли без жодних домовленостей. Тепер розмовляли довго, про все, наче боялися кудись не встигнути. Михайло розповів, звідки в нього цей дім: після особливого завдання й тяжкого поранення йому передали особняк, конфіскований державою в одного з ворогів країни. Спершу він хотів відмовитися від такої щедрої нагороди, але батьки її схвалили. Сподівалися, що син нарешті одружиться й великий двоповерховий будинок наповниться дитячими голосами.

Оксана теж заговорила про дітей. В Андрія вони вже були, а мати спільну дитину з нею він категорично відмовився. Вона трохи скаржилася, обурювалася:

— Михайле, я думала, у мене буде сім’я, як у всіх. А вийшло, що стала прислугою. Мабуть, він саме таку жінку собі й обирав: наївну, невибагливу, щоб виконувала роль, яку він вважає почесною.

Поговорили й про здоров’я Михайла. Він пояснив, що багатою людиною його вважати не варто: заробіток пристойний, але оплатити операцію й подальшу реабілітацію йому не до снаги. І річ не лише в грошах. Лікарі не приховували, що результат може виявитися протилежним: або муки припиняться назавжди, або він залишиться людиною з інвалідністю, прикутою до ліжка. Шанси, за їхніми словами, — п’ятдесят на п’ятдесят.

Оксана надовго замислилася. Намагалася з’ясувати, скільки саме потрібно на лікування, й не могла стримати обурення.

— А керівництво чому не допоможе? Невже не можна виділити гроші своєму працівникові?

— Вони не знають, як ідуть справи, — відповів Михайло. — Про напади я не розповідав. Не вважав за можливе обтяжувати колишню службу своїми проблемами. В академії теж майже нічого про моє здоров’я не відомо. Подробиці приховую, лікарняних намагаюся не брати. Біль відпустить — їду читати лекції. Мені вже дали гарне житло, цього достатньо.

За два дні до закінчення її роботи Михайло почав серйозну розмову.

— Що ти збираєшся робити далі, Оксано? Якщо розлучишся з Андрієм, де житимеш?

— Я ще навіть не обмірковувала всього цього, — зізналася вона. — У прийомних батьків можу оселитися, моя кімната вільна. Може, пора згадати, що в мене є диплом. Я ж бухгалтерка за освітою. Тільки досвіду ніякого. Якщо чесно, яка з мене фахівчиня?

Про те, як вона розпорядиться гонораром у разі перемоги, вони не говорили. Михайло вже знав, що дасть їй чудові рекомендації, але про задум друзів і далі не здогадувався. Чесний конкурс з учасницями й призами непомітно став іще й сватанням, улаштованим за його спиною. Про цей бік змагання не знала й Оксана.

Ні Тетяна, ні Степан не розкрили своїх хитрощів. І рішення, яке Михайло ухвалив, ніхто йому не підказував. В останній вечір Оксаниної служби він улаштував для неї свято: запросив повечеряти в ресторані, подарував розкішний букет.

Ченцем Гончар ніколи не був, жінки в його житті траплялися. Але поруч з Оксаною колишні стосунки здавалися дрібними, несуттєвими епізодами. За вечерею він помітно нервував, перш ніж наважився сказати те, заради чого все затіяв.

— Оксано, я, мабуть, не вмію ні говорити про це, ні правильно чинити. Тим паче з жінкою, яка поки заміжня, хоча й збирається розлучатися. Мені важливо, щоб ти зрозуміла мене без двозначності. Я прошу тебе залишитися зі мною, у моєму домі, але не служницею. Не заради служби, а заради дружби, як кажуть. Будь зі мною. Я до тебе прив’язався, без тебе тут стане порожньо. Розумію, з моїм здоров’ям я не найкраща партія. Але в мене теж є серце, є душа, і ти тепер посідаєш у них стільки місця…