Оксана звикла займатися домом, але слова чоловіка за столом змінили її

— Можна й на річку, — спокійно відповіла Оксана. — Зберу їжі, щоб після купання було чим підкріпитися. Якщо вже на те пішло, у мене сьогодні вихідний.

Михайло досадливо крякнув. Його ж попереджали, що останній день тижня в помічниці вільний, а він забув. От же егоїст! І куди поділася пам’ять, на яку на службі завжди можна було покластися? З появою Оксани весь звичний лад його життя перевернувся догори дриґом.

Тут-таки він подумав про Степана й Тетяну: чому б не запросити їх із дітьми? У гурті веселіше. Друзі погодилися з ентузіазмом. Їм кортіло на власні очі побачити, що тепер відбувається в Гончара; така нагода була наче подарунком на знак подяки за їхні старання.

На відпочинку Тетяна поводилася з Оксаною так, щоб та не відчувала різниці в становищі. Вони й раніше знали одна одну, а після двох келихів вина розмова пішла вільніше, попри вікову й соціальну дистанцію. Свіжий синець на обличчі молодої жінки Тетяна помітила, але розпитувати не стала. Оксана теж не торкалася ні шлюбу, ні своїх негараздів.

— Мені в Михайла Михайловича затишно працюється, — розповідала вона із задоволенням. — Дякую долі, що дала познайомитися з таким господарем. Тепер би ще остаточно виграти конкурс… Я на це сподіваюся. Успішний фініш може змінити все моє життя.

На галявині біля води пустували троє розпещених дітей Тетяни й Степана. Оксана встигла пограти з ними в м’яча, а потім разом поплавати в теплій річці. Дітей вона любила щиро й, повернувшись до розмови з Тетяною, зізналася, що навіть подумує змінити роботу хатньої робітниці на роботу няні.

Друзі спостерігали за нею, й обоє сказали Михайлові те саме:

— Дивись не проґав, друже. Гарна дівчина.

Пізно ввечері почали збиратися до міста. Складали речі, допивали рештки вина на доріжку, і тут Тетяна відвела Оксану вбік.

— Оксано, ти до Михайла придивися, — палко заговорила вона. — Як на мене, ти йому подобаєшся. Лише один тиждень під одним дахом провели, а він уже змінюється.

— Та що ви! — Оксана помітно зніяковіла. — Тут він трохи розслабився, от і все. Удома він такий самий мовчазний і суворий. Я на нього як на чоловіка й не дивилася. Поки в мене є чоловік, це було б негарно, непристойно. І сама виявляти до нього увагу я не стану. Хатня робітниця, яка намагається зачарувати господаря… Для мене це неприпустимо. — Вона рішуче хитнула головою, прибираючи з обличчя неслухняне пасмо. — Зараз я про особисте життя не думаю. Але назавжди залишатися служницею точно не хочу.

У вчасно посіяного зернятка є час зійти. Так і після цієї розмови в душі Оксани почав приживатися маленький паросток надії.

Андрій досі не давав їй спокою: то телефонував, то надсилав повідомлення. Запевняв, що все зрозумів і тепер їхнє сімейне життя піде інакше. Оксана не вірила жодній обіцянці. А Михайло тим часом наче повернувся до колишнього стану. Уникав її, довго затримувався на роботі, увечері швидко вечеряв і без розмов ішов до кабінету.

Вона не знала, що в нього на душі. Виходило, тепер вона служниця двох панів, колишнього й нинішнього, і жодному не потрібна по-справжньому. Андрій хоче повернути собі рабиню, а Михайло вперто мовчить, ніби лічить дні до закінчення її роботи. Мабуть, чекає, коли зможе знову залишитися сам і забути про все.

Дні потяглися повільно. Осінь прийшла незвично рано: на початку вересня дощ уже настирливо барабанив по шибках, дерева скидали листя так дружно, наче надворі був жовтень. Температура невпинно знижувалася. Навіть троянди поникли, перестали пахнути й виглядали нещасними, ніби засумували, прощаючись із літом.

Настрій у домі був до пари осінній негоді. Михайло знову провалився в прірву самотності. До Оксани його тягнуло, але Тетяна попередила:

— Михайле, вона поки не готова до стосунків. Не квап її, не тисни. Побачиш, сама до тебе прийде.

Він і сам іще не був готовий змінювати своє життя. Проте думка про Оксанин відхід страшенно лякала: вона піде на цілком законних підставах, коли закінчиться термін. Залишився місяць. Просити її й далі вести господарство, тим паче змушувати, Михайло не збирався. Оксані теж було нелегко. Гончар їй подобався, до нього тягнуло, і це зовсім не було схоже на почуття часів Андрієвого залицяння…