Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Степан прийшов сам. Новий піджак тиснув йому в плечах; біля хвіртки він затримався, не наважуючись увійти. Донька вийшла сама й узяла його під руку.

Садовою доріжкою він вів її до Павла. Руки знову тремтіли, але тепер це тремтіння було іншим.

Оксана на весілля не прийшла. Надіслала листівку, не підписавши її. Іра поклала листівку в банку з-під кави на полиці — тепер порожню. Майже порожню.

Ще через два роки, за вечерею, чотирирічна Ніна поклала ложку й замислено подивилася навколо: на камінний годинник, на підлоговий із маятником, на круглий у передпокої й маленький над кухонними дверима.

— Павле, чому в нас годинників стільки? У Каті в садочку один, електричний.

Павло подивився через стіл на Іру. Вона щойно повернулася з практики, ще була в білому халаті й усміхнулася йому кутиком губ.

— Був час, коли всі вони стояли, — відповів він. — Жоден не ходив. Багато років.

— А потім чому пішли?

— Одного разу твоя мама принесла тебе до моїх воріт. Відтоді й час пішов.

Ніна подумала й кивнула, ніби пояснення було найзрозумілішим у світі.

У кутку вітальні підлоговий годинник почав вибивати восьму. Решта озвалися йому з усього дому — кожен своїм голосом, не в лад один з одним і все-таки всі разом.