Мати найняла детектива, щоб зірвати весілля сина, але його звіт сховала навіть від чоловіка

— Господи, який же сором! Який сором! — Оксана Леонідівна нервово заламувала пальці.

Ілюстрація — ШІ

— Оце й виростили собі доньку… — гірко зітхнув Степан Матвійович, осудливо дивлячись на Ірину.

Цього весняного вечора у квартирі Ковалів було не до вечері й розмов про завтрашні плани. Ірина втиснулася в куток дивана; набряклі щоки були мокрі, вона розтирала по них сльози й мовчала. Батьки височіли над нею, наче два наглядачі, а їхні погляди метали громи й блискавки.

Уранці все почалося з уроку фізкультури. Десятикласниця Ірина знепритомніла, і зі школи одразу викликали швидку, повідомили батьків. Дівчина швидко опритомніла, однак і лікарі, і мати з батьком уже були в дорозі. Оксана Леонідівна та Степан Матвійович приїхали першими.

Іра не хотіла приймати медичну допомогу, хоч як наполягали батьки. Лікар усе ж виміряв їй тиск, розпитав, на що вона хворіла раніше. Перед від’їздом порадив вітаміни, регулярне харчування й правильний режим дня, а батькам — не обмежуватися цим оглядом і відвести доньку до поліклініки.

Оксана Леонідівна забрала Ірину з уроків саме для цього. Але донька впиралася: на обстеження вона їхати не збиралася. Уже в машині мати взялася переконувати її наполегливіше.

— Ірино, невже ти не бачиш, що з тобою щось не так? Бліда весь час, нудить тебе, голова паморочиться. І ваги набрала. Може, набряки? Напевно, із серцем негаразд. Стьопо, годі її слухати, вези нас до поліклініки.

Степан Матвійович кивнув. На перехресті треба було повернути, і він почав перелаштовуватися в іншу смугу.

— Не везіть мене туди, будь ласка, — схлипнула Іра й майже пошепки договорила: — Мені зле, бо я вагітна.

Мати скрикнула від жаху. Розгублений Степан Матвійович різко натиснув на гальма; машина позаду ледь не врізалася в них. Він швидко опанував себе й поїхав далі, залишившись у тій самій смузі. До поліклініки вже не звертав: тепер розмовляти мали вдома.

Решта дороги минула в гнітючому мовчанні. Батьки не могли осягнути доньчиного зізнання. Їхня Іра — відмінниця, розумниця, красуня — чекала на дитину. Їм здавалося, що це плювок у їхній бік; вони намагалися зрозуміти, у чому помилилися, виховуючи її.

Оксана Леонідівна керувала місцевим управлінням освіти й комісією, що займалася справами неповнолітніх. Степан Матвійович очолював відділення поліції. Шановані люди, до чиєї думки дослухалися, кого ставили за приклад, вони по роботі постійно мали справу з неблагополучними сім’ями. Подібні історії траплялися й там, але батьки Іри вважали їх кричущими: і дорослих, і дітей у таких сім’ях вони сприймали як пропащих людей. Тепер це сталося з їхньою власною донькою.

Удома розмова перетворилася на допит. Від Ірини вимагали назвати того негідника, через якого все сталося. Вона відповідала лише сльозами, доки батько не пригрозив:

— Не скажеш — сам цього гада знайду й уб’ю. І шукати його потім ніхто не стане.

Після цих слів Ірина назвала Павла. Він жив у сусідньому дворі, навчався в її школі, на клас вище. Випускник, якому вже виповнилося вісімнадцять років. Удома в нього була лише бабуся, яка часто потрапляла до лікарні, і після уроків вони зустрічалися в його квартирі.

— Ми одне одного кохаємо! — кричала Ірина. — І все одно одружимося. Павло знає про дитину. Він сказав: складемо іспити й підемо подавати заяву про шлюб!

— Ось я вам влаштую весілля! — Степан Матвійович пригрозив кулаком і від безсилля почав лаятися.

Оксана Леонідівна слухала й ніяк не могла зрозуміти, як не помітила всього цього. Тепер збільшення ваги й нудота складалися в цілком ясну картину.

— Скільки вже? — глухо спитала вона.

— Що скільки? — Іра не зрозуміла.

— Який термін? — гаркнула мати.

— Я точно не знаю… Мабуть, місяців п’ять.

Оксана Леонідівна охнула й опустилася на стілець. Батько видав невиразний звук і вийшов із кімнати.

Наступного ранку мати зібралася вести Ірину до приватної клініки, до своєї доброї знайомої. Донька намагалася відмовитися, шукала будь-яких способів не йти. Тоді втрутився Степан Матвійович:

— Не слухатимешся матері — Павла сьогодні ж заарештують.

Іра скорилася. Знайома Оксани Леонідівни, лікарка Наталія, оглянула її, а під час УЗД повідомила:

— Тут уже двадцять сім — двадцять вісім тижнів.

— Тобто сім місяців? — Оксана Леонідівна зблідла. — Але як же… Живота майже немає!

— У худеньких таке трапляється, — пояснила Наталія. — Та я все одно не розумію, Оксано, як ти нічого не помітила. Адже й інших ознак достатньо.

— Наталю, геть я дурепою виявилася. З цією роботою нічого не бачу. Але ж я вважала свою доньку порядною! Господи, що нам тепер робити? — Оксана Леонідівна витирала сльозинки.

— Тепер залишається народжувати, — зітхнула лікарка й простягнула Ірині серветку. — Витирайся…