Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

Робота покоївки в домі Миколи Степановича Ковальчука стала для Іри порятунком. Після розлучення їй майже не було на що спертися: Максим залишив її ні з чим, наче дванадцять років їхнього колись щасливого шлюбу можна було розтоптати й забути.

Ілюстрація — ШІ

Він по вуха закохався в іншу — і разом із головою втратив совість. Нова жінка була молодша за Іру, вродливіша, а головне, набагато розважливіша. Вчепившись у Максима наманікюреними пазурами, вона заодно вирвала чималий шматок із життя його дружини.

Сам відхід чоловіка Іра все-таки витримала. Сліз, щоправда, вистачило б, щоб полити всю Сахару й перетворити піски на квітучу оазу. Та біда полягала не лише у зраді. Максим виявився зажерливим: забрав усе, з чого раніше складався її світ.

Навіть віолончелі не залишив. Сім років тому він сам подарував їй цей інструмент, коли Ірину прийняли до престижного оркестру. Тепер же, почувши, що вона не дасть йому розлучення, у люті розбив подарунок об стіну.

Іра дивилася на уламки улюбленої віолончелі й більше не намагалася втримати чоловіка. Розбитий інструмент показав його справжнє обличчя: перед нею була людина з підлою душицею, в якій не залишилося почуттів до неї.

— Ненормальний, — ледь чутно промовила вона.

Речі Ірина зібрала мовчки. Поступок від Максима годі було чекати: інша жінка вже цілком заволоділа ним. А з огляду на його успішну адвокатську кар’єру Ірі не доводилося сподіватися бодай на якийсь сприятливий результат розлучення.

Колись і в неї було своє життя, в якому вона чогось була варта. Успішна віолончелістка, зворушлива, надзвичайно талановита, схиблена на музиці, — їй пророкували велике майбутнє. Усе обірвалося через безглузду травму.

На гірськолижний курорт її майже проти волі затягнув Макс. Кататися Іра не вміла, їхати не хотіла, але відмовити чоловікові так і не змогла. Мабуть, саме та відпустка поклала край їхньому щастю. Невдале падіння, зламана рука — і перелом, що погано зрісся, після якого постраждала рухливість пальців правої руки, мізинця й безіменного.

Про професійну сцену довелося забути. Ірина намагалася відновити руку, але спроби не давали того, на що вона сподівалася. Апатія затягувала її дедалі глибше; з Максом вони сварилися так часто, що тиша у квартирі, здається, наставала лише пізньої ночі.

Здаватися вона не хотіла. Шукала підхід до чоловіка, намагалася не сидіти без діла: влаштувалася викладати в музичній школі, брала приватних учнів. Коли їй нарешті вдалося хоч трохи вирватися з лап туги, Максим повідомив, що кохає іншу.

Ірина переконувала його схаменутися, намагалася достукатися до нього. Усе виявилося марним. А потім він розбив віолончель.

Йдучи з його квартири, вона не уявляла, як житиме далі. Ні грошей, ні роботи. Дітей у них теж не було: Макс не хотів ставати батьком, а Іра, поки займалася кар’єрою, особливо про це не замислювалася.

На порозі матері вона з’явилася з величезною валізою, у сльозах.

— Доню, та плюнь ти на нього, — вмовляла Світлана Андріївна.

— Я б рада, — зітхнула Іра. — Тільки сказати легко, а всередині все одно болить. Знаєш, на що це схоже? Наче я брудна ганчірка для підлоги: мною вимили підлогу, жбурнули в куток, та ще й зверху потопталися. Куди тепер подітися? Нічого в мене не залишилося.

— Я в тебе залишилася, — мати обійняла її. — І батько. І брат.

— Вітькові є про кого дбати, у нього своя сім’я, — усміхнулася Іра. — А вам із татом навряд чи так уже хочеться няньчитися з недолугою донькою, яка давно виросла.

— На нас ти можеш розраховувати завжди. Зараз тобі треба перепочити. Зібратися з думками, чимось відволіктися.

— Мені треба заробляти, мамо. Зі школи, боюся, доведеться піти: платять там копійки. Приватні уроки теж не вдасться давати, інструмента ж більше немає. Знайти б хоч тимчасову роботу, щоб на нову віолончель назбирати.

— Ось поки про це й подумай, — Світлана Андріївна знову обійняла доньку. — Головне, не розкисай. Усе налагодиться. А без грошей ми тобі з голоду померти не дамо. Далі якось владнається.

— Знову це «якось», — усміхнулася Ірина. — Завжди одне й те саме. Куди мені влаштовуватися? Кому потрібна покалічена віолончелістка? Крім музики, я нічого не вмію. Хіба що підлоги мити. Не знаєш, сміятися з цього чи лякатися…