Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

З поштової скриньки до ніг Оксанки випала яскрава листівка. Після чергового відрядження вона мріяла якнайшвидше дістатися квартири: втомилася, зголодніла, як вовченя, а тут іще це несподіване послання. Листівка запрошувала на зустріч однокласників. Бал випускників? Отже, після школи минуло вже двадцять років… Оксанка здивовано дивилася на запрошення. Скільки ж часу промайнуло непомітно.

Ілюстрація — ШІ

Розбиратися з цим зараз не хотілося. Вона сховала листівку в кишеню вітрівки й поквапилася додому. Там були гарячий душ, капці з помпончиками й пачка пельменів у морозилці, припасена саме для такого повернення. Поїсти б швидше, а потім спати. Останні два дні видалися такими напруженими, що заслужений вихідний здавався благодаттю.

Роботу Оксана любила, і та відповідала їй взаємністю: кожен день був яскравий, цікавий, важливий. Вона вважала це удачею. Та іноді наприкінці такого дня від неї залишалося приблизно стільки ж, скільки від вичавленого лимона, — сама жовта шкірка. Зараз сил не було навіть на запрошення.

З великою тарілкою пельменів і сметаною вона впоралася, а тоді взялася себе вичитувати. Їжа — то ще нічого: зайві грами до її стрункої фігури не приставали. Усе з’їдене ніби потрапляло в топку й одразу згорало — така вже від природи будова тіла. Але кава! Навіщо було варити її на ніч, та ще й майже пів літра? Тепер лишалося до ранку сидіти без сну. Добре хоч завтра не треба було вставати вдосвіта.

Можна ж було зробити чай із медом і лимоном, заварити м’яту. Ні, неодмінно знадобилася кава. Безпутне створіння, ходяча катастрофа. Уже тридцять сім років, а розуму все не побільшало. Закінчивши це подумки влаштоване виховання, Оксанка вирушила на кухню — у своє місце сили.

М’який диванчик займала ціла компанія подушок. Наволочки для них вона добирала в інтернеті довго й ретельно: на одній ведмежа з їжачком із «Їжачка в тумані» йшли по хмарах, обійнявшись, на іншій красувався Чебурашка з коричневими оксамитовими вухами. Ще три подушки, менші, були з краєвидами Венеції, Барселони й Парижа. Тут можна було загорнутися в плед, притиснути до себе будь-яку з них і нічого не робити.

За кордоном Оксана бувала, тільки поїздки майже завжди виявлялися службовими. Відпочити десь далеко, за морем, їй дозволяли заробітки. Не дозволяла робота. За багато років жоден відпочинок не тривав довше за тиждень, хоча у відпустку вона часом ішла на два, як належало, і навіть вимикала телефон, щоб до неї не дісталися. Однаково щось траплялося, і вона на перший поклик поверталася.

— А хто, як не ми, не я? — відмахувалася вона від колег.

Зате вдома, у цьому маленькому особистому просторі, самотність сама собою її не обтяжувала. За її навантажень тихо лежати під пледом — найкращий відпочинок. Мучило інше: дитину вона так і не народила. Не склалося. У рідкісні хвилини, коли накочувалася безпритульна самотність, саме ця нестача ставала особливо болісною.

Після розлучення вона жила сама майже сімнадцять років. Удома, щоправда, бувала нечасто: робота, пов’язана з постійними роз’їздами, знову й знову вела її з квартири. Тепер, щоб зайняти ніч, Оксанка дістала з антресолі велику коробку сімейних фотографій. Серед знімків знайшовся шкільний випуск.

Запрошення лишилося у вітрівці. Оксанка, не взувши капців, пішла по нього в коридор, а тоді повернулася до фотографії. Школа № 43 кликала своїх випускників зустрітися, і майже весь одинадцятий «Б» дивився зі знімка уважно, з легкою лукавинкою. Оксанці ввижалося, що вона читає думки однокласників: не ухиляйся, два десятиліття — дата серйозна.

Вона розглядала обличчя хлопців і дівчат, із якими майже перестала спілкуватися відразу після від’їзду на навчання з Радолісся. Згодом остаточно осіла в столиці. До її центру від рідного містечка було всього тридцять кілометрів, проте відстань тут мало що вирішувала. Спершу вона вийшла заміж за столичного хлопця й боялася надовго розлучатися з ним. Кохання в них було велике-превелике, молоде, несамовите.

Потім довелося заліковувати рани: з’ясувалося, що в чоловіка таких кохань було по сім на тиждень. Навіть одружився він так швидко тому, що не вигадав іншого способу якнайшвидше домогтися близькості з нею. Отримавши бажане, чоловік невдовзі наситився. Оксана могла цілодобово сидіти над підручниками, а йому хотілося смачного хліба й видовищ, неодмінно захопливих. Дружина-зубрійка навівала на нього тугу.

Батьки в цей час поїхали в холодні краї до тяжко хворої бабусі з материного боку. Їй потрібен був постійний догляд. Згодом їм стало шкода залишати величезний будинок, що здавна належав родині. Оксанка з’їздила до рідних лише одного разу. Вони ж продали квартиру в Радоліссі й залишилися там назавжди: полюбили сніг, полюбили людей, душевно простіших і сердечніших, ніж поблизу столиці…