Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

Накрити стіл на двадцять осіб Ірі було неважко: готувати вона обожнювала. На своє п’ятдесятиріччя вона й запропонувала зібрати гостей удома. Ні кафе, ні ресторану їй не хотілося — останнім часом вона не любила офіційних заходів. У власній вітальні, за своїм столом, ювілей здавався куди приємнішим.

Колись Іра любила бути на видноті. У будь-якому товаристві вміла і всіх розсмішити, і привернути до себе увагу, та й зовнішність дозволяла їй почуватися впевнено. Тепер колишня легкість зникла. Навіть вечірки з близькими друзями втомлювали своєю пишністю; значно більше тішили тихі, затишні вечори вдома.

Вона дивилася на свою обважнілу постать, помічала, як порідшало волосся, і вважала, що з такою зовнішністю не варто бути в центрі уваги. А на святі все одно доведеться бути головною: ювілярка, нікуди не подінешся. Саме це слово їй було осоружне. Але сидіти серед гостей удома ще можна, а виставляти себе на посміховисько під кришталевими люстрами якогось ресторану зовсім не хотілося.

Владислав зустрів пропозицію дружини з величезною радістю. До цього він постійно повертався до витрат: у скільки обійдеться святкування, скільки доведеться заплатити за їжу. Дорого буде всюди, хоч у звичайному кафе, хоч у гарному ресторані. За найпростіший салат правлять стільки, наче в нього замість звичних складників насипали дрібних діамантів.

Подруги називали його скупим, а Іра частіше заперечувала: людина вміє рахувати гроші, що ж у цьому поганого? Не любить витрачатися на дорогі троянди та інші непотрібні речі. Вона й сама не розуміла, навіщо купувати букет, якщо через тиждень квіти зів’януть і доведеться викинути їх у відро для сміття.

Гостей зібралося чимало, і домашнє свято вдалося: застілля було в розпалі, усі, здавалося, залишалися задоволені. Серед гамору майже одночасно задзвонили два телефони — Іри та її чоловіка. Владислав відповів раніше, підвівся з-за столу й відійшов. Іра теж прийняла виклик, хоча номер був їй незнайомий.

За розмовами гостей майже не вдавалося розібрати слова співрозмовника. З телефоном у руці вона попрямувала на кухню й зустріла там чоловіка: той уже закінчив розмову й ішов назад до вітальні. Причинивши за ним двері, Іра знову звернулася до того, хто телефонував.

— Пробачте, тут шумно. Повторіть, будь ласка, я вас не розчула.

— Добрий день. Хотів поговорити з вами про спадщину, — відповів чоловік.

— Про яку ще спадщину? — Іра всміхнулася. Мабуть, помилилися номером. Або комусь спало на думку розіграти її.

Ілюстрація — ШІ

— Іро Степанівно, помер ваш батько, Степан Григорович. Єдина пряма спадкоємиця в нього — ви.

— Зачекайте… Коли це сталося? — Вона вчепилася рукою в стіл.

— Півтора місяця тому. Знайти вас виявилося непросто. Добре, що тепер є інтернет.

— А з ким я розмовляю?

— Із Сергієм. Степан Григорович був мені вітчимом, хоча офіційно ми не вважалися родичами. З моєю матір’ю вони жили, але не одружувалися.

— Тоді ви, напевно, знаєте, що я багато років не бачилася з батьком. Мені було б дивно тепер заявляти права на спадщину. Радше вже успадкувати мали б ви. Тому й телефонуєте? Треба, щоб я підписала якісь папери?

— Ні, Іро, ви мене неправильно зрозуміли. Я телефоную не для того, щоб просити вас підписати відмову. На спадщину дядька Степана я не претендую: вона мені ні до чого. А він сам хотів, щоб його будинок дістався вам, і просив про це. На жаль, смерть була раптовою. Усе сталося так несподівано, що я не встиг вас знайти, поки ще можна було приїхати й попрощатися з ним. Тепер залишається будинок, і він по праву ваш. Можете приїхати в будь-який зручний для вас час, оглянути свої володіння. Сам будинок старий, нічого особливого собою не являє, тут я вам багато обіцяти не можу. Але земля в наших краях зараз дорого цінується.

— Сергій, правильно?

— Так.

— Вибачте, мені зараз важко всім цим займатися. Можна я завтра вам перетелефоную?

— Звісно. Пробачте, що потурбував.

— Нічого. Дякую, що зателефонували.

Закінчивши розмову, Іра вийшла до передпокою. Біля вхідних дверей стояв Владислав, який уже збирався йти.

— Куди ти?

— Женя зателефонував. На трасі машина зламалася, просить приїхати, допомогти.

— Але ж ти випив. Як поїдеш?

— Таксі вже викликав. Евакуатор однаково обійдеться дорожче. Може, зуміємо полагодити машину, тоді на ній разом і повернемося…