Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

— Мені сказали, що вам потрібна доглядальниця.

У таксі Іра кілька разів повторила ці слова подумки, намагаючись знайти потрібний тон. Тепер, зупинившись на порозі спальні, вона промовила їх рівно й чемно, без зайвої усмішки, і лише після цього оглянула кімнату.

Тут умістилася б уся її орендована квартира — можливо, ще й місце залишилося б. Половину високих вікон закривали важкі штори. Широке ліжко стояло біля стіни; тумбочку поруч із ним займали пляшечки й коробки з ліками. На кріслі лежав акуратно складений плед, ніби ним ще жодного разу не вкривалися. До запаху ліків домішувався дорогий одеколон, яким тут давно ніхто не користувався.

Чоловік повернув голову до дверей. Іра за шість років у терапевтичному відділенні звикла помічати, хто потроху одужує, а хто вже перестав боротися. Цей боротися не перестав. Тільки сил для боротьби майже не було: запалі щоки, бліде обличчя, темні кола під очима. Під тонкою футболкою вирізнялися широкі плечі, наче його колись створили міцним, а потім стали поступово викачувати з нього життя.

— Доглядальниця мені не потрібна, — неголосно сказав він.

Іра кліпнула. Півтори години добиралася сюди з міста, потім ще пів години чекала біля воріт, поки охоронець комусь телефонував.

— У такому разі навіщо мене покликали?

На відповідь довелося почекати. Чоловік подивився на двері, які зачинила Іра, і кілька секунд не відводив очей, немов очікував, що хтось зараз візьметься за ручку. Коли він знову звернувся до неї, голос звучав майже пошепки.

— Тут усі чекають моєї смерті. Думають, залишилося кілька днів. Мені потрібно, щоб ви допомогли з’ясувати, хто з них намагається наблизити цей день.

Іра спробувала щось сказати, але закрила рота, так і не промовивши ні слова. Пояснення приходили одне за одним: ліки дали побічний ефект, тривала хвороба змінила стан людини, депресія обернулася підозріливістю. Серед лежачих пацієнтів їй траплялися такі. Таблетки опинялися під матрацом, родичам висували звинувачення, вимагали викликати поліцію.

— Максиме Івановичу, я медсестра. Розслідуваннями я не займаюся, — обережно сказала вона. — Про те, що вас непокоїть, варто поговорити з вашим лікарем.

— З яким саме? — Він ледь помітно всміхнувся. — Мене лікували сім лікарів. Серед них двоє професорів, один із Німеччини. Від кожного я чув: аналізи нормальні, що зі мною — незрозуміло, залишається спостерігати.

— Отже, поки потрібно продовжувати спостереження.

— Пів року я цим і займаюся. Дивлюся, як помираю. Присядьте, будь ласка, мені важко підвищувати голос.

Вона не відразу зрушила з місця. Потім підійшла до крісла, прибрала плед і сіла на краєчок.

— Ще пів року тому в мене була компанія, якою я керував, і басейн чотири рази на тиждень, — продовжив Максим. — На лікарняному я востаннє був років десять тому, з ангіною. Потім з’явилася слабкість. Почало нудити, паморочилася голова. Тричі непритомнів, одного разу під час наради. Обстежили все, що тільки можна.

— Таке трапляється, — відповіла Іра м’якше. — Є хвороби, які довго не вдається розпізнати.

— Припускаю. Але три тижні тому мені стало настільки погано, що мене повезли до найближчої лікарні. Звичайної міської. Уже на другий день там я почав підводитися, на п’ятий ходив коридором. Лікарі раділи: стан стабілізувався. Через десять днів відпустили додому.

Він урвався й облизав пересохлі губи. Іра машинально потягнулася до склянки на тумбочці, проте Максим похитав головою.

— Цю воду не треба. Подивіться в шафі: там є запечатані пляшки.

У шафі знайшлася упаковка мінеральної води. Іра відкрила пляшку й передала йому. Зробивши кілька ковтків, він знову заговорив.

— Удома минуло два дні, і повернулося все: слабкість, нудота. Тепер, щоб дістатися до ванної, мені доводиться триматися за стіну. Тоді я й подумав: може, справа зовсім не в хворобі?

Іра слухала мовчки. Лікарняний режим, інше харчування, менше стресу — поліпшення могло пояснюватися будь-якою з цих причин. Її професійний досвід змушував шукати саме такі пояснення. І все ж відмахнутися від сказаного не вдавалося. Максим говорив як людина, що раз у раз перевіряла свої розрахунки й незмінно приходила до одного результату, а не хворий, якого охопив страх.

— Чому ви вибрали мене? Ми ж до сьогодні не зустрічалися.

— Тому й вибрав. Наталія Олександрівна, старша медсестра тієї лікарні, знайшла вас на моє прохання. Я просив знайти тямущу людину, зовсім сторонню. Вона згадала знайому, в якої місяць тому закрили відділення.

— Наталя мені пояснила тільки, що родині потрібна доглядальниця і що тут добре платять.

— Родина думає, ви приїхали від агентства. Не будемо їх переконувати в іншому. — Максим подивився на неї уважніше. — У вас тут є знайомі?

— Ні, нікого.

— Отже, купити вас поки не встигли…