Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Двадцять років Лариса та її чоловік Василь не могли мати дітей. Тепер дитину Іри вирішили передати їм. Розмова була коротка, ділова, наче укладали договір.

— Усиновлення оформимо офіційно, за законом. Дитина виросте в достатку, ти вивчишся на лікаря. І ніхто нічого не дізнається.

— І ще… — Оксана подивилася на спину чоловіка. — Тітка Лара виплачує нашу іпотеку. Три платежі вже внесла. Ти ж знаєш, як нам важко.

Іра довго не відповідала. Потім тихо спитала:

— Ви мене продали?

— Не вигадуй, — мати стиснула губи. — Кому ти будеш потрібна у вісімнадцять років із немовлям? Ні вивчитися, ні заміж вийти, ні грошей заробити.

— Дитину я не віддам.

Лариса ковтнула чаю, обережно опустила чашку на блюдце. Лише тепер на її обличчі з’явилася усмішка.

— Дитино, це зараз ти так вирішила. А подивимося, як заспіваєш, коли народиш. Я терпляча.

Батько так і залишився обличчям до вікна.

Ніна народилася наприкінці жовтня. Важко. Уже наступного дня температура в Іри піднялася майже до сорока; їй ставили крапельниці, давали антибіотики, думки плуталися, ніби в голові стояв туман. На третій день зникло молоко.

На другий день, коли жар був особливо сильний, прийшла Оксана. Принесла яблука, халат у пакеті й теку.

— Підпиши, це для виписки. Читати зараз не треба, голова в тебе гаряча. Я сама все перевірила.

Рука погано слухалася, але Іра підписала обидва аркуші. Не прочитала жодного. Мати погладила її по щоці й пішла.

Через тиждень, уже вдома, Іра дізналася, що то були за папери. Лариса приїхала з автокріслом для немовляти й текою. На верхньому аркуші, який Іра взяла до рук, стояло: «Даю згоду на усиновлення моєї дитини». І прізвище — Ткачі.

Вона розірвала аркуш навпіл. Потім кожну половину — ще раз.

— Ти порвала копію, — незворушно сказала Лариса. — Оригінали залишилися в мене.

Наступний тиждень тягнувся довше за будь-який інший у її житті. Оксана то плакала, то кричала про борги: банк забере квартиру. Степан повертався із заводу й зачинявся в гаражі. Ночами Ніну мучили кольки, й Іра до самого світанку ходила з нею по кімнаті.

У п’ятницю її сумка опинилася на сходовому майданчику. Мати сама винесла її за двері.

— Вважаєш себе дорослою — живи самостійно. З реєстрації не зніматимемо, не бійся, не звірі ми. Передумаєш — телефонуй тітці Ларі.

Степан був у коридорі. Донька довго дивилася просто на нього, але він так і не підвів очей.

Того ж вечора зателефонувала Лариса. Говорила спокійно, майже зі співчуттям.

— Обміркуй усе як слід. Коли годувати її буде нічим, сама мені зателефонуєш. Я почекаю.

До зелених воріт Іра прийшла не відмовлятися від Ніни. Вона прочитала правило: «Мати може тимчасово влаштувати дитину до дитячого закладу за заявою, якщо опинилася у скрутних обставинах. При цьому вона зберігає всі материнські права». Знайти роботу, винайняти кімнату, через місяць забрати доньку. Ось що вона збиралася зробити.

— Тимчасово, — повторювала Іра собі.

Але ненависть до себе від цього не минала. Дихати було важко.

Ніна заворушилася під курткою, закректала, а потім заплакала — тонко, наполегливо, як плачуть зголоднілі немовлята. Іра однією рукою намагалася розстебнути сумку, витягти пляшечку. Заява впала. Вона підхопила аркуш, міцніше притиснула доньку й сама схлипнула: голосно, некрасиво, зовсім по-дитячому.

До воріт під’їхав темний позашляховик. Чистий, ніби щойно з мийки. Високий чоловік у темно-сірому пальті, без шапки, вийшов і попрямував до хвіртки. Ішов швидко, не звертаючи, як людина, що боїться передумати.

Павлові Ковальчуку було двадцять п’ять років. Три роки й один тиждень тому він в один день поховав дружину й сина. Наталія померла під час пологів: о 4:40 ранку зупинилося її серце. Потім лікарі довго пояснювали йому про емболію — рідкісну, раптову, про те, що винних немає й урятувати її було неможливо. Син прожив на двадцять хвилин довше за матір. Павло в цей час був у літаку. Ні до кого з них він не встиг.

Перший рік після цього майже не зберігся в пам’яті. На другий він щоранку змушував себе відчиняти майстерню. Навесні третього року стало зрозуміло: він більше не може жити в будинку, де ночами ніхто не плаче…