Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Павло пройшов школу прийомних батьків, отримав висновок органу опіки. Там дивно дивилися на молодого чоловіка без дружини, проте з документами все було гаразд. Сьогодні на одинадцяту годину йому призначили зустріч із директором дитячого будинку.

Лавку він ледь не проминув. Уже три роки він не дозволяв собі слухати плач немовлят. Але до нього додався інший — плакала дівчина. Павло зупинився, секунду постояв спиною до неї й обернувся.

Зовсім дівчисько у величезній чужій куртці. Очі запухли, пальці почервоніли від холоду. Тримаючи дитину однією рукою, другою вона ніяк не могла відкрутити кришку пляшечки. Павло підійшов, без слів забрав пляшечку, відкрив і віддав назад.

Іра не відразу збагнула, що він зробив. Вклала соску Ніні до рота; та заприцьмокувала й перестала кричати. Лише тоді мати підвела очі на чоловіка. У погляді були сльози, злість і переляк.

— Дякую. Тепер можете йти.

Він залишився. Його увагу привернув аркуш: акуратний почерк, казенне «Прошу тимчасово влаштувати…».

— Скільки їй?

— А вам навіщо знати?

— Ні навіщо. Просто спитав.

Іра трохи помовчала.

— Майже місяць.

— Не віддавай доньку. У мене є інша пропозиція.

Вона зло, коротко засміялася крізь сльози.

— Знаю я, що пропонують дівчатам на лавках.

Павло не образився. Сів на протилежному краю, залишивши між ними відстань. Заговорив рівно, з тим терпінням, з яким пояснюють клієнтові причину відставання старого годинника.

— За містом у мене великий будинок. Живу сам. Усе припало пилом, уже самому соромно. Потрібна хатня робітниця: прибирати, прати, готувати. Робота офіційна, з договором і зарплатою. Кімнату дам на першому поверсі, за проживання платити не треба. Зсередини двері зачиняються на засув, зовні їх ніхто не відчинить. Поки працюєш, я можу побути з дитиною. Умію.

— Звідки вмієте?

Він не відповів одразу. Подивився на ворота, потім на сніжинку за склом.

— Це не має значення.

Іра довго його розглядала. Рукавичок не було; на пальцях — дрібні давні порізи, такі залишаються від роботи з тонкими інструментами. Обличчя спокійне, втомлене. Вона не повірила йому. Але й не пішла.

— Навіщо вам це?

— Чесно? Не знаю, — відповів Павло. — Я збирався туди, — він кивнув у бік хвіртки, — взяти дитину, якій потрібен дім. А ти прийшла віддати дитину, в якої є мама. Думаю, без одного з цих двох вчинків сьогодні можна обійтися.

— За дурепу мене не майте. Поки не перевірю, нічого не підписуватиму.

— Так і треба.

— Тоді дайте адресу, номер юриста. І назвіться повністю.

— Павло Миколайович Ковальчук. — Він відшукав контакт у телефоні й простягнув їй екран. — Тетяна Василівна Лісовська. Займається сімейним правом, договори теж складає. Зателефонуй зараз. Я відійду.

До машини було близько двадцяти кроків. Павло відійшов туди й повернувся спиною, щоб не чути розмови.

У слухавці озвався низький діловий жіночий голос. Тетяна Василівна знала Павла шість років. Вона пообіцяла наступного дня привезти договір і дати Ірі спокійно прочитати його, рядок за рядком. Наприкінці голос трохи пом’якшав.

— Добре, що ви вирішили зателефонувати. І надалі телефонуйте. Нікому не вірте лише на слово, навіть хорошій людині.

Після розмови Іра ввела в пошуку: «Ковальчук годинники». Відкрився сайт майстерні з реставрації антикварних годинників. На знімках старі механізми лежали на зеленому сукні. Унизу залишилося давнє оголошення: «Майстерню тимчасово зачинено у зв’язку з родинною втратою». Поруч була фотографія молодої рудоволосої жінки. Вона сміялася на тлі стіни з годинниками, що цокали.

Іра довго не відводила очей від знімка. Потім вимкнула екран і махнула Павлові. Він повернувся.

— У мене є умова, — сказала вона, намагаючись опанувати тремтливий голос. — Якщо хоч раз злякаюся, піду того ж дня. А ви мене не шукатимете. Ні приїжджати, ні телефонувати не будете. Згодні? І за кімнату я платитиму.

— Платити немає за що.

— Я сказала: це моя умова.

— Гаразд. Плати.

Аркуш заяви вона й досі стискала в кулаці. Павло вказав на нього.

— Залиш його, — сказав Павло. — Склади, сховай кудись.

— Навіщо?

— Щоб не забути: ти її не віддала.

Крізь хвіртку дитячого будинку Павло того дня не пройшов. Уже з машини зателефонував директорові, попросив перенести зустріч. Іра слухала із заднього сидіння. Вона їхала невідомо куди з людиною, якої не знала. Це могло виявитися і найбільшою удачею її життя, і найбільшою дурістю…