Бізнесмен допоміг жінці з дітьми, яку вигнав чоловік, але його донька виявилася не готовою прийняти їх у своєму домі

Оксана обхопила кухоль обома руками. Погоджуватися не хотілося. Усе в ній опиралося: знову чоловік, його дім і встановлені ним правила. Але цей опір пам’ятав Тараса. Той не говорив ані про договір, ані про безпеку. Він обіцяв утримувати її, і за обіцянкою стояло зовсім інше.

— Донька буде проти, — сказав Максим.

Такого попередження Оксана не чекала.

— Одразу кажу чесно: з нею зараз непросто, — продовжив Максим. — Але дім мій, і що в ньому відбувається, вирішую я.

— Я не хочу, щоб за мене вирішували.

— Я вирішую лише за себе. — Після паузи він додав: — А за себе вирішуєте ви.

Оксана подивилася на нього. У цих словах було щось правильне. Вона обирає сама. За вісім років ніхто не казав їй цього.

— Добре. Але спершу я хочу запитати…

— Запитуйте.

— Якщо відмовлюся, нас одразу ж звідси виженуть?

На його обличчі промайнуло щось майже непомітне, схоже на біль.

— Ні. Людмила Степанівна людей не виганяє. Я теж.

Оксана кивнула.

— Тоді згодна. Поки що тимчасово.

У квартирі Максима, на останньому поверсі нового будинку, панувала глибока тиша. Оксана відчула її відразу, щойно ввійшла. Високі стелі, безліч вікон, добрий паркет — усе дороге, вдало дібране, немов із каталогу. І все неживе.

Пахло простором, у якому давно не відчиняли кватирок. Оксана вирішила, що саме так пахне самотність: трохи пилом, трохи деревом і особливою нерухомістю, що перетворює дім на приміщення.

Зі своєї кімнати вийшла Марина й зупинилася в коридорі. Чорне волосся, чорна толстовка, навушники на шиї. П’ятнадцятирічна дівчинка оцінювала прибулих без злості, але й без тепла. Так дивиться підліток, який давно вміє захищатися.

— Це вони? — запитала вона батька.

— Вони.

— Довго тут будуть?

— Поки що тимчасово.

Марина подивилася на Іру. Та звела до неї обличчя без найменшого страху, з цілковитою впевненістю шестирічної дитини.

— Яка ти велика! Скільки тобі років?

— Багато.

Марина розвернулася й пішла. Дверима не грюкнула — лише щільно їх зачинила.

— Не звертайте уваги, — сказав Максим.

— Я звертаю, — тихо відповіла Оксана. — Вона у себе вдома.

Він глянув на неї трохи інакше.

— Петрику, нічого не чіпай без дозволу, — сказала Оксана. — Іро, це й тебе стосується.

— Знаю, — відповів хлопчик.

— Ну гаразд тоді, — сказала Іра з інтонацією, явно перейнятою від брата.

Микола, який приніс сумки, тихенько пирснув. Максим нічого не сказав, лише кутики його губ ледь помітно здригнулися.

Три однакові флакони засобу для миття підлоги, досі в целофані, — ось що знайшлося в шафі першого робочого дня Оксани. Ганчірки не було жодної. Вона постояла перед цим запасом засобів для чищення, потім розшукала Миколу.

— Миколо, де у вас ганчірки?

— Ганчірки… — Він замислився. — Мабуть, їх узагалі немає. Раніше прибиральницю запрошували, вона з усім своїм приїжджала. Потім Максим Леонідович вирішив, що більше не треба. Відтоді, якщо чесно, прибиранням тут майже не займалися.

На кухні це було помітно: тонка жирова плівка на плиті, плями на підвіконні. Світло ледь пробивалося крізь скло. Оксана оглянула все й сказала:

— Тоді складу список.

— Який список?

— Покупок. Усього, що знадобиться для прибирання.

— З цим краще до Максима Леонідовича, — відповів Микола, почухавши потилицю.

— Ви сьогодні на завод поїдете?

— Так, за пів години.

— Отже, передайте йому. Або купіть самі, а потім внесіть до витрат. Він розбереться.

Микола дивився на неї трохи здивовано. Мабуть, уявляв собі нову прибиральницю інакше — тиху жінку, яку в домі майже не помічають. Оксана не стала пояснювати, чому розпоряджається так упевнено. На аркуші перелічила потрібне й віддала йому.

— Добре, усе купимо, — сказав він, беручи список.

Вона кивнула й пішла оглядати кімнати. За чотирма зачиненими дверима належало навести лад так само, як на кухні: спокійно, по черзі. У першій знайшлися старі меблі, застелене ліжко, полиці без речей; у другій — схожа обстановка, стіл і стілець. У третій збереглися рожеві шпалери, ляльковий будиночок у кутку й іграшки в замкненій шафі. Напевно, тут колись жила маленька Марина. Тепер у неї була інша кімната.

Четверті двері Оксана відчинила, взявшись за ручку, але на порозі зупинилася. Сюди не можна було входити без дозволу. Нічого страшного вона не побачила — радше тут залишилося надто багато життя, надто багато його слідів…