Бізнесмен допоміг жінці з дітьми, яку вигнав чоловік, але його донька виявилася не готовою прийняти їх у своєму домі

У відчиненій шафі акуратно висів жіночий одяг, на туалетному столику стояла скринька. Стіни займали фотографії в різних рамках: усміхнена жінка з каштановим волоссям, Марина, ще маленька, у неї на руках; поруч — Максим, молодший, ніж тепер, але легко впізнаваний. На приліжковій тумбочці лежали книжки. В одній залишилася закладка, немов господиня ненадовго відлучилася й ось-ось повернеться дочитувати.

П’ять років. Оксана стояла, не переступаючи порога, й думала: п’ять років він залишає на місці закладку в книжці, яку інша людина так і не дочитала. Потім тихо причинила двері.

Коли Микола повернувся, вона вже мила кухонне вікно. Він вивантажував пакети з купленими ганчірками й щітками, а за каламутним склом потроху вимальовувався голий жовтневий двір. У кутку вціліла одна горобина — червона, мов сигнальний вогонь, серед сірого.

— Скажіть, а до цього ви ким працювали? — запитав Микола.

— Учителькою. Літературу викладала. А як ви здогадалися?

— З того, як ви на все дивитеся, — відповів він, знизавши плечима. — Ніби читаєте.

Оксана подивилася на нього. Глузування в його словах не було; він казав те, що помітив.

— Я давно вже не працювала.

— Видно. Тільки не подумайте, ніби я про те, що ви розучилися. Видно, що вам цього бракує.

Відповідати вона не стала. Знову взялася до скла.

Петрик тим часом сам знайшов домашню бібліотеку: невеликий стелаж у коридорі, близько двохсот книжок, тісно розставлених у три ряди. Коли Максим повернувся о 19:00, хлопчик сидів перед ними просто на підлозі. Не гортав навмання — читав, зосереджено насупившись.

Максим зупинився: у руках Петрика були його «Три товариші» Ремарка. Пошарпаний примірник із чорною смугою на корінці він купував іще студентом і відтоді прочитав тричі.

— Моя книжка, — сказав він.

— Знаю, — Петрик підвів голову. — Я в Миколи спитав, у вашого водія. Він дозволив: «Бери, що хочеш». Мабуть, усе-таки неправильно вийшло. У вас треба було питати.

Дев’ятирічний хлопчик говорив із серйозністю дорослого. Не намагався сподобатися, не виправдовувався — визнавав, що помилився. Максим дивився на нього, потім запитав:

— До якого місця дійшов?

— До сторінки 48.

Петрик показав, де заклав книжку.

— І що скажеш про неї?

— Сумна, — відповів він, подумавши. — П’ють увесь час. Зате дружать по-справжньому. У мене таких друзів немає.

Максим помовчав.

— Дев’ятирічні не п’ють.

— Я ж про дружбу кажу, — терпляче пояснив Петрик.

Максим підійшов до полиць, постояв біля них і дістав іншу книжку. Простягнув хлопчикові:

— І цю бери. Тільки спершу ту дочитай.

Петрик прочитав назву на обкладинці: «Білий Бім, Чорне вухо».

— А собака там гине? Якщо я розплачуся, Іра мені цього не пробачить.

— Сам прочитаєш, — відповів Максим і рушив до себе.

Уже йдучи коридором, він почув за спиною тихе:

— Дякую.

Максим нічого не відповів. Але всередині ворухнулося щось давно замовкле.

Уночі Оксана лежала без сну й дивилася в стелю. Кімната з власною ванною була чистою, тихою, облаштованою як слід; поруч сопіла Іра, на розкладачці рівно дихав Петрик. А думки поверталися до залишеної закладки. До третьої дошки праворуч у передпокої — вона скрипіла, і за п’ять років господар такої квартири, власник заводу, так і не виправив цього.

Вона згадувала вечерю: Марина сама на кухні, батько у своєму кабінеті. Тут жили пліч-о-пліч, але спільного життя наче не було. Оксана з дітьми ввійшла в цей дім чужою, і збоку їй було легше побачити відчуження, ніж самим його мешканцям.

До Максима Бондаря вона не відчувала жалю. Вона розуміла його й добре розрізняла ці почуття. Жаліти — дивитися згори. Розуміти — знати, як людина обкладає себе цеглинами, одну за одною. Сама вона теж це робила, хоча причина була іншою і цеглини в неї були свої.

У стіні щось неголосно скрипнуло, за вікном шелестіли гілки горобини. Іра уві сні відшукала материну руку, стиснула її. Оксана заплющила очі. Завтра буде завтра.

За три тижні вони ще не стали своїми, проте чужими бути потроху переставали. Оксана помічала це так, як помічають потепління: не вловлюють миті зміни, а виявляють, що верхній ґудзик давно залишають розстебнутим…