Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

— Непогано влаштувався, — продовжувала Оксана. — Навмисне на лікарняне ліжко заліз, щоб ніхто не подумав на тебе, коли програма зникне. Ти ж по лікарнях їздив, нічого не знаєш. Що там у тебе з роботою, далеко просунувся?

— Усе готове, — похмуро відповів Андрій. — Сертифікацію пройти, документи на ліцензію подати, деякі дрібниці закінчити. Потім можна продавати.

— І як ви тепер збираєтеся вчинити? Аферу ж викрито.

— Оксано, може, домовимося? — Він подивився на неї з надією. — Назви суму. Скільки хочеш?

— Я хочу, щоб моя подруга більше не мучилася через тебе. Ось чого хочу найбільше. Подивися, до чого вона дійшла. Можна подумати, це вона смертельно хвора.

Андрій і сам бачив, до чого довів дружину. Можливо, іншим разом її вигляд викликав би в нього жаль, але зараз він не міг відволіктися від власної невдачі. Адже майже вдалося. Роботу було завершено, до багатства залишалося кілька кроків, а тепер усе зривалося через Оксану. Звідки вона взялася саме зараз зі своїм умінням зіставляти факти та звичкою пхати носа в чужі справи? Його найбільше мучило те, що такої нагоди вже не буде. Не випаде іншої можливості так швидко розбагатіти, не подарує доля другого шансу. Він був певен цього й жалів передусім себе: ще зовсім недавно мета здавалася досяжною, а тепер доводилося слухати, як Оксана розбирає весь його задум.

Усе надійне й бажане теж руйнувалося в нього на очах. Напевно, красуня Наталія вже проклинала день, коли вирішила з ним зв’язатися. Стільки сил витратила, так спритно все влаштувала, щоб програма потрапила в потрібні руки. А руки виявилися дірявими — і вона залишилася ні з чим. Ірина теж навряд чи пробачить зраду. Андрій подивився на дружину, але та не глянула у відповідь. Суворе обличчя не залишало надії. Він зрозумів, що все скінчено.

— Навіщо тобі все це? — гірко запитав він Оксану. — Я ж допрацював програму.

— Допрацював — це правда, — усміхнулася вона. — Придумав її Бондар, найскладніші коди теж він написав. Тобі дісталося готове, і ти вирішив оголосити його своїм.

— А що, праці пропадати? — вигукнув Андрій. — Як, на твою думку, треба було вчинити з цією програмою?

— Андрійку, ти міг закінчити її чесно, у себе у відділі, — сказала Ірина, подивившись на чоловіка. — Отримав би гарну премію. У вас за серйозні програми й застосунки завжди преміюють. Тобі, щоправда, рідко перепадало. Тепер зрозуміло чому: до чужої роботи ти прилаштуватися можеш, а сам нічого створити не здатен.

— Час іти, пізно вже, — сказала Оксана. — З Бондарем я поговорила, директорові теж усе повідомила. Завтра Бондар повертається на своє місце. Перевірить, що ти там написав, і візьметься за підготовку програми до продажу.

Ірина теж підвелася.

— Ти залишишся тут ночувати чи додому поїдеш? — неголосно запитала вона.

Андрій не відповів, лише опустив голову. Уперше в житті він наважився на такий відчайдушний крок заради багатства. Почалося все так вдало, а закінчилося втратою не лише майбутніх грошей, а й того, що вже було. Лише тепер він оцінив, як багато мав.

Навряд чи Бондар захоче залишити його на роботі. Та навіть якщо залишить, Андрій сам не витримає. Як дивитися людям в очі? У компанії його поважали, хоча зірок з неба він не хапав. Тепер йому залишалися глузування, у найкращому разі — жалість.

Додому Ірина дісталася пізно й знала, що знову не засне. Життя зробило такий крутий зиґзаґ, що завтрашній день уже не міг бути схожим на попередні. Ухвалювати рішення їй не хотілося, та й вирішувати, по суті, не було чого. Діти в неї є, улюблена робота є, поруч віддана подруга. Їй лише сорок три роки, попереду ще пів життя. І надалі вона не припуститься помилок, які можна заздалегідь побачити й відвернути.

Вона взяла телефон і набрала Максима. Син відповів одразу.

— Мамо, усе нормально у вас?

— Навіть не знаю, як сказати, — зніяковіла Ірина. — Здається, усе починає налагоджуватися. Я телефоную повідомити: ми з татом розлучаємося.

— Він більше не хворіє? — після короткої заминки запитав Максим.

— Ні.

— А що в нього все-таки було, мамо?

— Телефоном не розкажеш, — відповіла вона й несподівано для себе запропонувала: — Може, ви з Олею прилетите на пару днів? Тоді все й поясню.

— Звісно, прилетимо. Зараз їй зателефоную. Бувай, мамо. Завтра чекай.

Уранці Андрій повернувся з лікарні. Коли вдень приїхали діти, він сидів у себе в кімнаті. Вийти привітатися так і не вийшов. Із заздрістю слухав, як Оля й Максим навперебій говорили матері, що скучили, розповідали про подарунки, куплені їй за власні зароблені гроші.

Потім усі троє пішли на кухню. Андрій болісно чекав: зараз про нього згадають, покличуть до столу. Але стуку у двері він так і не почув.

Пізно вночі, коли решта спали, він зібрав речі й тихо пішов із квартири. Повертатися сюди він більше не збирався. Попереду було інше життя, і йому було дуже страшно й самотньо.