Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

Ірина вміла домагатися задуманого. Важливі події в її житті не ставалися самі собою: спершу вона вирішувала, як усе має бути, а потім пильнувала, щоб ніщо не порушило плану. Так повелося ще в інституті, коли на другому курсі вона вирішила вийти заміж за Андрія. І вийшла, хоча знайомі потім чимало дивувалися цьому шлюбу.

Спочатку Іра навіть не задивлялася на нього. Власна зовнішність здавалася їй доволі пересічною, а за спортивним старшокурсником зітхала чи не половина інститутських дівчат. Зазвичай чоловік устигає подорослішати й чогось досягти, перш ніж за ним визнають право називатися альфа-самцем. Андрій мав такий вигляд уже років із двадцяти. Чорні очі дивилися впевнено, вольове підборіддя надавало породистому обличчю особливої виразності; до цього додавалися чудова статура, спортивні успіхи та вміння підтримати розмову. Він дотепно жартував і легко прихиляв до себе людей.

У навчанні Андрій зірок із неба не хапав, проте довгий час усе йшло до диплома з відзнакою. Однокурсниці пояснювали це просто: викладачки не могли встояти перед його чарівністю. Та й на заліку чи іспиті він умів так сподобатися тому, хто його питав, що отримував найвищу оцінку. Диплома з відзнакою зрештою не вийшло. Зате з останнього курсу Андрій пішов одруженим чоловіком, на превеликий жаль закоханих студенток. Особливо всіх вразила наречена — нічим, на загальну думку, не примітна другокурсниця Іра.

Для самого Андрія вона вже давно не була непримітною. Раніше йому все діставалося без зусиль, а в жіночому обожнюванні він купався, майже нічого для цього не роблячи. Скаже комплімент проникливим голосом, подивиться із захватом — і в красуні вже прискорено б’ється серце. Його власне при цьому билося цілком рівно. Захоплював радше спортивний інтерес, ніж дівчина. Довкола було стільки чудових красунь, які домагалися його уваги, що вибрати одну здавалося непосильним завданням. До того ж він не бачив у цьому потреби й не старався.

Іра виявилася іншою. Сувора, холодна, мов крига, норовлива й неприступна, вона не відгукувалася ні на погляди, ні на зітхання. Компліментам не вірила, обіцянкам теж, а свого ставлення до ловеласів не приховувала. Андрій уперше зіткнувся з жінкою, яку не можна захопити гарними словами: її прихильність доводилося завойовувати. Понад пів року пішло на те, щоб заслужити її довіру. За цей час інші дівчата якось перестали його цікавити. Думки поверталися до самої лише Іри, і, домагаючись її, він непомітно для себе закохався по-справжньому.

— Я ніколи тобі не зраджу, присягаюся, — пообіцяв він, коли освідчувався.

— Одна зрада — і ми розійдемося назавжди, — попередила Іра.

На той час Андрій досить добре знав її, щоб не сприйняти ці слова за жарт. Якщо Іра щось обіцяла, вона це виконувала, хоч би якою ціною далося їй власне рішення.

Потім народилися Оля й Максим. Андрій виявився надзвичайно люблячим батьком, і колишня довіра Ірини переросла в цілковиту впевненість: родині він вірний на всі 100%. Донедавна життя лише підтверджувало, що все склалося добре. Діти по черзі закінчили школу, вступили до столичних вишів і поїхали вчитися. Тепер подружжя збиралося трохи пожити для себе.

За двадцять три роки шлюбу Андрій особливо не просунувся: залишався рядовим фахівцем комп’ютерного відділу. Ірина в тій самій великій компанії керувала юридичним відділом. Невдала кар’єра чоловіка нікого вдома не засмучувала — її заробітку вистачало на все. Здавалося, і далі можна буде жити за наміченим розпорядком. Але за два тижні до того ранкового дзвінка Андрія з нападом забрали до лікарні просто з роботи.

Обстеження й аналізи начебто не виявили нічого серйозного. Тим часом йому ставало гірше, а остаточного діагнозу, як і раніше, не було. І ось рано-вранці чоловік попросив Ірину приїхати якнайшвидше: треба терміново щось обговорити. Коли вона ввійшла, двоє його сусідів по палаті делікатно залишили подружжя наодинці, вийшовши в коридор.

— Як ти почуваєшся? Не болить? — Іра всміхнулася й присіла на край його ліжка.

— Мені треба з тобою поговорити, — із трагічним виглядом промовив Андрій, не відповівши на її запитання. — Іро, тут я, здається, ніколи не одужаю. Мені потрібна одномісна палата. Сусіди без кінця розмовляють, зосередитися неможливо.

Ірина несхвально подивилася на нього. Обидва літні чоловіки здалися їй простими, порядними людьми, і вона не розуміла, чим вони так допекли чоловікові…