Ірина пережила зраду чоловіка з найкращою подругою й почала нове життя, але випадкова зустріч знову завела мову про її чоловіка

Дорогою Таня без сорому розглядала Нодара.

— Це твій новий чоловік? — Вона кивнула в його бік. — Гарний, красунчик. Такого ти й хотіла. Але й його я в тебе відіб’ю.

Таня гидко зареготала. Нодар гидливо скривився.

— Ого, які в тебе хороми! — сказала гостя, увійшовши до будинку.

— Це дім батьків чоловіка. Ми з Нодаром і сином живемо в міській квартирі, ближче до роботи, — пояснила Ірина й провела її до кімнати. — Влаштовуйся. Побудеш поки тут, потім відвеземо тебе в Липоріччя.

— Що, додзвонилися до Максимка? — примружилася Таня. — А як знову втечу?

— Як хочеш, — знизала плечима Ірина. — Але ще раз шукати тебе й рятувати вже буде нікому.

— Чому це?

— Ми скоро їдемо, працюватимемо в іншому місті. Повернешся сюди — згниєш. У Липоріччі не повірили, коли я повідомила, що ти знайшлася.

— Хто? Максимко? Йому моє повернення ні до чого.

— Не Максимко. Твої батьки. Вони вже не сподівалися побачити доньку. А чоловік… — Ірина вирішила не розповідати всього, що дізналася. — Він поїхав із села.

— Мені тут добре. Може, залишуся?

— Ні, — твердо відповіла Ірина. — Залишатися тобі тут нема чого. Поки відпочивай. Скоро поїдеш у Липоріччя.

— Гаразд. — Таня впала на ліжко, потім підвелася. — Випити є щось? Горло дере.

— Водички попий, — холодно сказала Ірина. — Іншого нічого немає. Досить тобі.

Коли Ірина повідомила батькам телефоном, що Таня знайшлася, Катя побігла до її дому з цією новиною. Старі зраділи: донька жива. Але дістатися до міста самі вже не могли й послали по неї Петра.

Нодар зустрів його на вокзалі й привіз до сестри.

— Таню… — Петро обійняв її й довго не відпускав.

— Та пусти, — сказала вона, вивільняючись.

— Поїхали додому. Тато з мамою чекають.

— Як вони?

Уперше в її голосі з’явилася цікавість.

— Чекають, — повторив Петро.

Нодар повіз їх просто в село. Ірина поїхала разом із ними: хотіла передати Таню батькам з рук у руки, провідати своїх і обговорити їхній переїзд до міста.

Машина зупинилася біля Таниних воріт. Петро вивів сестру за руку, і з відчиненого вікна долинули плач і голосіння. Мати після довгої розлуки побачила доньку, яка повернулася.

Весна й початок літа в Липоріччі були теплими. Цвіли яблуні та сливи; у безвітрі під припікаючим сонцем було чути, як бджоли перелітають між квітами.

Трава й молоді пагони вже займали місце згорілого будинку Максимка. Паркан, що остаточно завалився, більше не затуляв ані поля, ані хвойного лісу. На обвугленому пеньку сиділа немолода Таня зі сплутаним волоссям і наливала з пляшки в склянку прозору рідину.

— Недобре в нас вийшло, Максимку. Куди ти зник? Де ти тепер? Славко знову строк дістав, батьки сказали. Нічого путнього із сина не вийшло. А я ж тебе любила. Так любила, що в Ірини відібрала. Думала: народжу тобі сина, і житимемо краще за всіх у Липоріччі. Та що село — в усій області краще! Дім гарний, двір доглянутий… Подивися, що лишилося. Ні тебе, ні Славка. Одна я серед руїн. А твоя Ірина тепер у столиці. Лікарка. Чоловік у неї — грузин, уявляєш? Видний, теж лікар. Дім великий, обоє такі поважні — аж гидко. Тільки тебе я все одно в неї забрала! Так їй і треба, багато про себе думає. Ну, любий, за зустріч.

Таня підняла грановану склянку й подивилася крізь налиту рідину на сонце. Різко видихнула, випила одним духом. Потім спустилася з пенька на траву, лягла горілиць, заклала руки за голову й заплющила очі.